Теоретично Декларація про звільнену Європу мала покласти край одностороннім діям союзних держав у країнах, що перебували під їхнім контролем. Греція та Югославія були одними з перших, до яких вона мала застосовуватися. Ще більш нагальною була Польща. Однак до підписаного в Ялті документа не вдалося включити механізм реалізації його принципів. Американці не були готові взяти на себе жодних зобов’язань. Британці, своєю чергою, мали небагато ентузіазму з приводу декларації, яка включала небезпечне посилання на Атлантичну хартію, із її пропозицією, що всі суб’єкти мають вільно обирати власний уряд. А Сталін вірив у диспозиції сил, а не в декларацію принципів.
Молотов пізніше згадував, що Сталін поставився до декларації «з самого початку обережно». «Американці подали проект, — пригадував він. — Я приніс його Сталіну і сказав: “Це вже занадто!” “Не хвилюйся, — сказав він, — попрацюй із цим. Ми можемо впоратися з цим пізніше у власний спосіб. Найважливішим є співвідношення сил”». Поправки Молотова, що закликали до підтримки «політичних лідерів... які брали активну участь у боротьбі з німецькими загарбниками», дали б Москві необмежені можливості втручатися у справи окупованих країн, ігноруючи решту положень цієї декларації. Проте цьому перешкодила опозиція з боку Черчилля.
Молотов подав схожу пропозицію на засіданні міністрів закордонних справ увечері 9 лютого, але поправку знову відхилили, цього разу Стеттініус. Наступного дня на засіданні міністрів закордонних справ Молотов запропонував нову поправку. Якщо текст Рузвельта спонукав підписантів створювати відповідні механізми для виконання своїх обов’язків у кризових країнах, поправка Молотова зобов’язувала їх лише організувати консультації. У розумінні Молотова, якщо декларація не відображала інтересів СРСР, то не було потреби створювати механізми для реалізації її принципів. Стеттініус та Іден охоче погодилися знищити останню згадку про те, що спочатку мало стати Високою європейською комісією. Поправку прийняли[406].
З американської точки зору, декларація була успіхом. Вона не накидала жодних зобов’язань на Сполучені Штати, поклавши відповідальність на радянців і британців, які мали поводитись відповідно до її принципів. Щонайменше декларація стала страховим полісом для громадської думки на випадок, якщо в Європі щось піде не так. На жаль, не так пішло дуже багато чого.
Розділ 22
Присмерк імперії
«Я цілковито не згоден», — вигукнув Вінстон Черчилль, звертаючись до здивованого Едварда Стеттініуса, який тільки-но розпочав презентувати рекомендації міністрів закордонних справ пополудні 9 лютого. Стеттініус пропонував, щоб Рада Безпеки провела консультації щодо підопічних територій та залежних областей перед Конференцією Організації Об’єднаних Націй, щоб уможливити включення до Статуту ООН механізму взаємодії з колоніальними територіями. «Я не дозволю, щоб бодай якась частинка британської території отримала цей статус, — протестував Черчилль, відповідно до записів судді Бірнса. — Після всіх зусиль, що ми доклали на бойовищах цієї війни і ні проти кого не вчинили злочину, я не прийму жодної пропозиції, яка посадить Британську імперію на лаву підсудних, де її всі розглядатимуть на предмет відповідності своїм стандартам. Ніхто не змусить мене, поки я прем’єр-міністр, відправити будь-якого представника Великої Британії на конференцію, де нас посадять на лаву підсудних та змусять захищати наше право існувати у світі, який ми намагалися врятувати»[407].
407
Byrnes,