Слова Черчилля віддзеркалювали думки, якими він поділився із дружиною в листі, надісланому з Мальти напередодні свого від’їзду до Криму. Його глибоко вразив текст Беверлі Ніколаса «Вердикт по Індії», і він зазначав Клементині: «А ми досі ще тримаємося за цю величезну Імперію, від якої нічого не отримуємо, посеред наростання критики і зловживань світу і нашого власного народу, а також дедалі більшої ненависті індійського населення». Прем’єр-міністр розумів безглуздість боротьби, якій віддався, але був рішуче налаштований триматися, поки залишався на своїй посаді. Він писав далі: «Проте з мороку народилася нова рішучість продовжувати боротьбу так довго, наскільки це можливо, щоб прапор не було спущено, поки я залишаюся біля стерна»[408].
Адмірал Легі згодом писав, що йому сподобався «сміливий виступ британського лідера», однак таких була меншість. Пізніше того ж дня Гаррі Гопкінс сказав лорду Морану, що прем’єр-міністр говорив «настільки швидко, що він ледве встигав слідкувати за змістом висловлювань». Для британської делегації загалом це був дуже незручний епізод. Вибух прем’єр-міністра спричинило цілковите непорозуміння. Пропозиція, яку Черчилль розглядав як загрозу для Британської імперії, насправді стосувалася територій, що належали Японії, або управлялися нею. Стеттініус лише звітував про угоду, яка мала повну підтримку присутніх у кімнаті Ентоні Ідена та Алека Кадоґана. Черчилль заспокоївся лише після того, як Стеттініус пояснив, що положення про опіку не мали на меті послабити Британську імперію. Він наполягав на чіткому твердженні, що положення цієї угоди не стосуватимуться імперії.
Пізніше Іден пригадував, що єдиним учасником, який відкрито вітав ескападу прем’єр-міністра, був Сталін. «Він підвівся зі стільця, — писав Іден, — ходив туди-сюди, сяяв і періодично аплодував. Це поставило Рузвельта в незручне становище і нікому не дало користі, крім, можливо, самого Сталіна, який зумів потішити себе і водночас підкреслити розділеність союзників». Коли Черчилль звернувся до Сталіна по моральну підтримку і припустив, що радянський лідер, імовірно, протистоятиме ідеї інтернаціоналізації Криму, Сталін не дав йому бажаного. Він намагався максимально використати дискомфорт прем’єр-міністра, хоч аргументи Черчилля значною мірою збігалися з мисленням самого Сталіна про особливі права великих держав щодо менших. За вечерею в день відкриття конференції Черчилль рішуче не погодився з твердженням Сталіна, що великі держави здобули особливі права завдяки своїй ролі у війні. Зараз він використовував той же аргумент на захист Британської імперії[409].
Рузвельта справді збентежила реакція Сталіна на вибуховий виступ Черчилля, але його навряд чи засмутило приниження Черчилля в колоніальному питанні. Пізніше того ж дня, під час вечері, на яку він запросив військових командирів США, Рузвельт не утримався від кількох жартів на адресу Черчилля. «Він заявив, що мав великі труднощі з Вінстоном, який перебував у дуже поганій формі — його полуденний сон перервали, — писав генерал Кутер, який відвідав того вечора рузвельтівський прийом. — Прем’єр-міністр сів за стіл і поринув у здоровий сон, із якого він дуже раптово прокидався, виголошуючи промови про доктрину Монро. Президент зазначив, що йому доводилося постійно нагадувати, що це дуже хороша промова, але вона не стосується теми обговорення». Черчилль зазвичай використовував доктрину Монро, яка слугувала виправданням сфери впливу США в Латинській Америці, щоб відбивати американські атаки на британський імперіалізм. Рузвельт, очевидно, був задоволений, що того дня Черчилль пошився у дурні зі своїм недоречним захистом імперії[410].
Емоційний виступ Черчилля звільнив Рузвельта від останніх ілюзій, якщо такі ще були, про готовність британців відмовитися від своєї імперії. Як заявив Іден, «пристрасність прем’єр-міністра дала попереджувальний сигнал американцям». Черчилль був налаштований зберегти імперські володіння Великої Британії та, за можливості, розширити британську присутність у стратегічно важливих частинах світу. Це стосувалося, зокрема, Ірану, де Британія володіла одним із найбільших у світі нафтопереробних заводів, а з літа 1941 р. розгорнула війська та конкурувала за вплив і доступ до нафтових ресурсів і з радянцями, і з американцями.
На тій самій сесії, на якій відбувся неспровокований вибух Черчилля, Стеттініус повідомив «Великій трійці», що міністри закордонних справ не просунулися в обговоренні ситуації в Ірані. Раніше того дня Іден запропонував, щоб британські, радянські й американські війська вийшли з Ірану якнайшвидше, і порадив відкласти переговори про нафтові концесії. Молотов відмовився це обговорювати на тій підставі, що пропозиція Ідена щодо виведення військ нова і її треба спочатку вивчити. Ніхто з «Великої трійки» не прокоментував повідомлення Стеттініуса. Іран перетворювався на один із подразників у їхніх стосунках і міг іще дужче їх ускладнити[411].
409
Leahy,