Британці вважали радянців небезпечнішими суперниками. Із ХІХ століття Росія конкурувала з Британією за вплив у Ірані та Центральній Азії. У 1907 р. росіяни та британці погодилися розділити Іран, який до 1935 р. офіційно називався Персією, на сфери впливу: Росія мала контролювати північ, а Британія південь із його важливим стратегічним нафтовим містом Абадан. Ця угода, яку незабаром перекреслила Російська революція, отримала нове дихання в серпні 1941 р., коли радянські та британські війська окупували Іран під час першої спільної операції союзників у війні. Британці рухалися з півдня, а радянці з півночі, взявши під контроль нафтопереробні заводи та Трансіранську залізницю. Нафта й контроль над шляхами постачань до СРСР стали основними причинами вторгнення в країну, керівництво якої чимраз більше зближалося з нацистською Німеччиною.
Вторгнення стало не тільки першою успішною військовою операцією союзників, а й першою зрадою високих принципів Атлантичної хартії, яку Черчилль і Рузвельт презентували широкій громадськості 14 серпня 1941 р. За одинадцять днів, першого дня вторгнення союзників до Ірану, Реза Шах Пахлеві, правлячий монарх країни, закликав Рузвельта втрутитися у кризу. Він нагадав Рузвельту «декларації, які Ваша Високоповажність кілька разів робила з приводу необхідності відстоювання принципів міжнародного права та права народів на свободу»; і додав: «Я прошу Вашу Високоповажність удатися до дієвих та невідкладних гуманітарних кроків, щоб покласти край цим актам агресії».
Після тижня зволікань Рузвельт повідомив шаха, що не може втрутитися. «Розгляд питання в повному обсязі включає не тільки ті життєво важливі питання, на які посилається Ваша Імператорська Величність, а й інші базові міркування, що випливають з амбіцій Гітлера щодо світового завоювання», — писав президент. Проте пообіцяв вплинути на британців і радянців та домогтися декларації, що вони покинуть Іран після закінчення війни. Наступного року американські війська й радники фактично приєднаються до радянців та британців в Ірані, щоб забезпечувати безперешкодне функціонування маршруту ленд-лізу до СРСР, що вів із портів Перської затоки до Радянського Азербайджану[412].
У листопаді 1943 р. Іран, фактично окупований збройними силами всіх трьох великих держав, був союзницьким протекторатом, а його столиця Тегеран стала місцем зустрічі «Великої трійки». Окрім обговорення кампанії проти Німеччини та Японії, лідери союзників знайшли час, щоб оприлюднити декларацію Рузвельта про Іран, де вони обіцяли вивести свої війська наприкінці війни. «Уряди Сполучених Штатів, СРСР та Сполученого Королівства одностайні з урядом Ірану в їхньому прагненні зберегти незалежність, суверенітет і територіальну цілісність Ірану», — стверджувала декларація. Вона закінчувалась особливою обіцянкою: «Вони розраховують на участь Ірану разом з усіма іншими миролюбними народами у встановленні міжнародного миру, безпеки та процвітання після війни відповідно до принципів Атлантичної хартії, яку підписали всі чотири уряди»[413].
Риторика приховувала фактичну воєнну окупацію країни. Рузвельт це розумів і вирішив перетворити Іран на вітрину американської доброзичливості до малих країн. В аеропорту перед поїздкою до Тегерана він обговорив плани з відбудови Ірану зі своїм спеціальним представником у країні генералом Патріком Герлі, який пізніше підготував доповідну записку стосовно майбутньої американської політики щодо Ірану. Президент підтримав записку Герлі в листі до Корделла Голла, де закликав до розвитку «безкорисливої американської політики» в Ірані. Він надіслав примірник записки Черчиллю, незважаючи (чи, можливо, саме зважаючи) на те, що документ гостро критикував британський імперіалізм в Ірані.
Черчилль був незадоволений. Він не відповідав три місяці, а потім відписав президенту, зазначаючи, що Герлі, «здається, має такі уявлення про британський імперіалізм, ознайомлення з якими змушує мене раз у раз протирати очі». Прем’єр-міністр заявив, що між імперіалізмом та демократією немає суперечності. «Проте я підкреслюю, що британський імперіалізм поширював і поширює демократію відданіше, ніж будь-яка інша система урядування з самого початку свого існування... Ми, безумовно, не менш зацікавлені, ніж Сполучені Штати, сприяти незалежності Персії, її політичній ефективності та національним реформам»[414].
412
414
Stettinius,