Перед Ялтою Черчилль закликав Рузвельта винести Іран на порядок денний обговорень зі Сталіним, але на конференції вирішив, що першими це питання повинні розглянути міністри закордонних справ. Коли Іден, зіштовхнувшись із відмовою Молотова обговорювати цю проблему, попросив Черчилля винести Іран на порядок денний пленарного засідання, прем’єр-міністр відмовився. Позиція Рузвельта не відповідала інтересам Британії, і Черчилль, імовірно, розраховував, що Стеттініус буде співчутливішим до британських потреб.
Щойно Іран уперше став темою обговорення на пленарному засіданні 7 лютого, Рузвельт виступив із промовою, сповненою співчуття до жалюгідного стану економіки Ірану й тяжкого становища його народу. Він сказав, що «Персія не мала змоги купувати іноземні товари, тож якщо ми прагнемо розширення світової торгівлі, то необхідно вжити заходів, щоб допомогти таким позбавленим купівельної спроможності країнам, як Персія». Президент вважав Іран ідеальним об’єктом для продуктивної діяльності «нової світової організації», ООН[417].
Турбота Рузвельта про Іран, що проявилась у розпал гострих дискусій про Польщу та Організацію Об’єднаних Націй, не справила жодного відчутного враження на його партнерів. Черчилль, за словами Івана Майського, «ввічливо вислухав президента, але на обличчі прем’єра читалися нудьга і прихована іронія. Сталін мовчки виводив фігури у своєму блокноті». Заклику Рузвельта не надали уваги. Сам Майський надзвичайно скептично поставився до цього питання і написав у своєму щоденнику, що, слухаючи президента, не міг повірити власним вухам. Для Майського іранське питання визначалося наявністю військ та доступом до нафтових ресурсів. Він не сумнівався, що ці чинники також були головними в американських розрахунках, навіть якщо президент, здавалося, робив щирий (чи наївний) заклик в ім’я інтересів іранської бідноти. Єдиним, кого надихнула промова Рузвельта, був Едвард Стеттініус. У своїх спогадах він високо оцінив переконання президента, що багаті держави зобов’язані допомагати біднішим, і зазначив: «Саме таке бачення Президента робило роботу з ним таким привілеєм для нас, які глибоко цікавилися покращенням становища тих, до кого доля була менш прихильною»[418].
Ледь замасковану іронію, з якою Черчилль слухав заклики Рузвельта щодо нового Ірану, можна пояснити його підозрою, що справжня американська програма лише частково ґрунтувалася на ідеалізмі. Презирство президента до імперій співіснувало з його планами використати антиімперіалізм і сприяння вільній торгівлі, щоб поширити американську владу у світі. Рузвельт не бачив суперечності між інтересами вільних народів та Сполучених Штатів, вважаючи їх взаємодоповнювальними.
Сталін мав власні причини для скептицизму. Коли на Тегеранській конференції Рузвельт звернувся до Сталіна із пропозицією побудувати з американською участю новий порт на півдні Ірану та спільно керувати іранською залізницею, той увічливо зазначив, що це цікава ідея. Він не був зацікавлений у перетворенні двостороннього змагання за Іран на тристороннє. Зважаючи на британську опозицію до ідеї та відсутність радянської підтримки, Стеттініус і його радники були переконані, що від неї слід відмовитися. Вони натомість воліли підтримати британську політику в регіоні.
Самі британці наполягали на якнайшвидшому виведенні всіх іноземних військ з Ірану, із випередженням ухваленого на Тегеранській конференції графіку, за яким війська мали покинути Іран протягом шести місяців після закінчення війни (до цього моменту більше не буде потреби в маршруті постачання до СРСР). Стеттініус сказав Ідену на Мальті, що готовий це прийняти і розгляне перенаправлення постачань ленд-лізу через Дарданелли. Він також обіцяв американську підтримку, щоб переконати радянців вивести свої війська достроково. Це зберегло б за британцями контроль над південним Іраном. Експерти Державного департаменту вважали, що «подальше існування помірковано потужної Британської імперії відповідало стратегічним інтересам Сполучених Штатів»[419].
Стеттініус проявив себе в Ялті як переконаний прихильник британської позиції щодо Ірану. Радянці натомість не продемонстрували жодного бажання наслідувати його приклад. Міністри закордонних справ уперше обговорили Іран 8 лютого. Наступ очолив Іден, увійшовши в роль захисника іранського суверенітету. Він заявив, що іранський уряд повинен стати господарем у власній оселі, вільним приймати власні рішення. Відтак висловив приховану погрозу: «Інакше альянс може почати конкурувати в іранських справах. Ніхто цього не бажає». Він не ставив під сумнів право радянців на отримання концесій, але запропонував публічну декларацію, що союзники не наполягатимуть на концесіях, поки їхні війська перебувають в Ірані. Він також запропонував, щоб виведення військ почалося якнайшвидше після того, як через Іран перестане здійснюватися постачання ленд-лізу.
418
«Из дневника И. М. Майского», у Ржешевский,
419