Важко сказати, чи ця розмова вплинула на радянську позицію по Ірану. Комюніке конференції обмежилося твердженням, що три міністри закордонних справ обмінялися думками щодо ситуації в Ірані та продовжать свої консультації через дипломатичні канали. На відміну від побажань Молотова, в ялтинському комюніке йшлося про Іран, хоч і не в тому сенсі, як хотів Іден. За кілька років Іден пов’язав свою розмову зі Сталіним із виведенням військ альянсу з Тегерана влітку 1945 р. Він також зазначив, що було набагато складніше переконати радянців покинути Іранський Азербайджан, північну частину країни, де радянці створили недовготривалу маріонеткову державу. Вони зробили це лише наприкінці 1946 р. завдяки твердій позиції іранського уряду та зростанню міжнародного тиску[424].
Упродовж заключних днів Ялтинської конференції, коли Черчилль та Іден щосили намагалися захистити свої ставки в Ірані, Сталін останньої миті спробував отримати те, про що завжди мріяли, але так і не спромоглися досягнути російські імператори, — взяти під контроль Стамбул і Чорноморські протоки. Протоки були предметом обговорень Молотова з Гітлером у листопаді 1940 р. та розмови Сталіна з Черчиллем у жовтні 1944 р. І британці, і американці очікували, що питання проток порушуватимуть у Ялті, але цього не сталося аж до останнього повного дня конференції.
Сталін уперше висловив зацікавленість в обговоренні статусу проток під час приватної зустрічі з Черчиллем у надвечір’я 10 лютого. Було «нестерпним», що Радянський Союз «повинен покладатися на ласку турків не тільки в час війни, але й миру, а Росія має благати турків дозволити її кораблям пройти через протоки». Він хотів переглянути конвенцію Монтре 1936 р., яка дала Туреччині контроль над протоками, і запитав думку свого гостя з цього приводу. Черчилль підтвердив сказане Сталіну в жовтні: він не проти перегляду конвенції; радянці мають тільки висунути обґрунтовану пропозицію. У Сталіна ще не було викладеної на письмі пропозиції: він хотів порушити це питання на найближчому пленарному засіданні, а потім направити його на розгляд міністрам закордонних справ. Черчилль обіцяв свою підтримку[425].
Черчилль давно погодився з тим, що радянцям треба надати більше прав у протоках, і в розріз із порадами Ідена не вимагав поступок у відповідь. Наприкінці січня 1945 р., перед від’їздом до Мальти, Іден послав Черчиллю записку, що оцінювала можливі радянські вимоги та пропонувала британську контрстратегію. Міністр закордонних справ очікував, що радянці наполягатимуть на територіальних придбаннях на Далекому Сході та перегляді конвенції Монтре. Іден радив Черчиллю з огляду на такі вимоги вимагати поступки у відповідь. Прем’єр-міністр відповів, що не готовий відкинути радянські запити. Іден мусив відступити[426].
Коли Сталін на пленарному засіданні 10 лютого порушив питання проток, Черчилль з усмішкою зауважив: «Якийсь час тому я намагався пройти Дарданелли, а колишній уряд Росії мав два армійські корпуси, готові допомогти мені з іншого кінця. Однак нам не вдалося потиснути руки. У мене, здається, є певні сентименти з цього питання». Черчилль мав на увазі одну з найбільших катастроф власної політичної кар’єри — невдалу британську спробу взяти на початку Першої світової війни під контроль Дарданелли на морі та здійснити одночасне вторгнення із суходолу на півострів Галліполі. Операція, яку розробив і невтомно відстоював Черчилль, тоді перший лорд Адміралтейства, почалася у лютому 1915 р. Турки боролися з несподіваною затятістю. Одним із їхніх чільних офіцерів був молодий командир дивізії Мустафа Кемаль, який незабаром послідовно обійматиме посади першого спікера парламенту, першого прем’єр-міністра і першого президента нової турецької держави. У 1934 р. він дістав почесне ім’я Ататюрк — «Батько турків». За рік боїв обидві сторони втратили загиблими понад півмільйона осіб.
Пам’ять про Галліпольську катастрофу і бажання помститися за неї переслідували Черчилля. Сталін запропонував прем’єр-міністру сумнівну підтримку. «Ви надто поспішали забрати свої війська, — мовив він зараз. — Можливо, за тиждень ви б виграли, адже німці й турки готувалися до відступу». Черчилль не заперечував. «Я не мав жодного стосунку до цього рішення, — сказав він. — Я вже був поза урядом». Черчилль утратив місце в кабінеті через протести громадськості, пов’язані з катастрофічним ходом бою[427].