У своєму виступі Сталін загалом повторив ті ж аргументи на користь перегляду конвенції Монтре, які він надав Черчиллю в Москві в жовтні. «Ми вважаємо, що вона вже застаріла, — сказав він. — Японський імператор був однією зі сторін. Насправді він відіграє більшу роль у ній, ніж Радянський Союз. Договір було зроблено тоді, коли відносини між Британією та Росією були не дуже хорошими. Тепер усе змінилось. Я не думаю, що Велика Британія захоче задушити Росію за допомогою японців». Довгострокова мета Сталіна полягала в тому, щоб установити радянський контроль над протоками й уможливити присутність радянських військових баз у цьому регіоні, але поки що він не хотів повідомляти союзників про повний обсяг своїх амбіцій. «Я не хочу попередньо оцінювати майбутні рішення, — мовив він. — Інтереси Росії мають бути враховані й дотримані».
Рузвельт відповів першим. «Я лише хочу сказати, — туманно почав він, — що ми маємо три тисячі миль кордону з Канадою. По всій його довжині немає жодного форту, ані військового корабля. Якби інші частини світу зробили те саме, це було б чудово». Черчилль, виступаючи наступним, висловився чіткіше. Він, як і обіцяв, підтримав вимогу Сталіна переглянути конвенцію Монтре, але йому була потрібна конкретна пропозиція. Він також хотів забезпечити турецькому уряду гарантії збереження незалежності Туреччини. Врешті-решт, жодної конкретної пропозиції радянці не висунули, а на пораду Сталіна питання було передано майбутній зустрічі міністрів закордонних справ у Лондоні. Уряд Туреччини мав отримати запевнення, що на карту не поставлено ні незалежність держави, ні її територіальну цілісність[428].
Контроль над Чорноморськими протоками, примирення інтересів союзників в Ірані та майбутнє колоніальних володінь обговорювалися на конференції, але їм присвятили мало уваги, частково через те, що три лідери знали, що не можуть запропонувати простих рішень. Ці питання знову виникли в самому центрі міжнародного порядку денного відразу ж після закінчення війни. Першими бойовищами холодної війни стали Туреччина й Іран, а колишні колоніальні володіння перетворилися на об’єкти жорсткої конкуренції двох таборів на початку 1950-х рр.
Спочатку настала криза навколо Туреччини. Готовність західних союзників до перегляду конвенції Монтре безумовно була кроком уперед з точки зору Сталіна, але вона навряд чи свідчила, що Британія та Сполучені Штати погодилися б на радянську військову присутність у цьому районі та де-факто радянський контроль над протоками. Заяви про незалежність і територіальну цілісність Туреччини, внесені в заключний документ Ялтинської конференції, не обіцяли нічого доброго. Імовірно, тому радянці вирішили повернутися до односторонніх дій, повідомивши турецькому уряду в березні 1945 р. про прагнення переглянути радянсько-турецький договір. Це не стало несподіванкою для дипломатичних спостерігачів у Стамбулі, які ще в січні дійшли висновку, що висування радянцями таких вимог є лише питанням часу[429].
Рішення Туреччини від 23 лютого 1945 р. про відмову від нейтралітету й оголошення війни Німеччині та Японії не вплинуло на радянські наміри. Йозеф Ґеббельс прокоментував у своєму щоденнику 21 березня: «Кремль скасував свій договір про дружбу й ненапад із Туреччиною. Наведена причина надзвичайно цікава й оригінальна. Кремль заявляє, що він зацікавлений у збереженні міцних відносин дружби з Туреччиною; однак під час війни обставини змінилися і відповідно виникла необхідність переглянути відносини між Радянським Союзом і Туреччиною. Інакше кажучи, це означало, що Сталін вважає, що тепер настав момент накласти лапу на Дарданелли. Тому Туреччина не здобула жодних переваг, оголосивши нам війну згідно з англо-американськими вказівками і, отже, виступивши як держава, що воює. Кремль це анітрохи не вразило». Ґеббельс розумів хід думок Сталіна незрівнянно проникливіше, ніж більшість західних лідерів[430].
Турецька криза стала однією з перших іскор холодної війни. Згодом, у приватних спогадах, Молотов мало не виправдовувався за початок кризи. Він звинувачував Сталіна в помилці, а робив він це дуже неохоче і вкрай рідко. «В останні роки свого життя Сталін почав трохи зазнаватися, — згадував Молотов. — У зовнішніх справах вимагав те саме, що й Мілюков, — Дарданелли! Сталін сказав: “Уперед, тисни на них щодо спільного володіння!” — Я: “Вони цього не допустять”. — “Вимагай цього!”» Молотов вважав, що радянці зможуть досягти бажаного лише за умови, що Туреччина стане соціалістичною державою. Оскільки вона не була ні соціалістичною, ні окупованою Червоною армією, то радянський комісар зовнішніх справ не був схильний повторювати вимогу Дарданелл, озвучену раніше царськими генералами та Павлом Мілюковим, міністром закордонних справ Тимчасового уряду Росії 1917 р. та архіворогом більшовиків[431].
428
Clemens,
429
Michal Sokolnicki to London, January 16, 1945, Michal Sokolnicki Papers, box 3, File: Diplomatic Correspondence and Reports, January—August 1945, Hoover Institution Archives.