Якщо радянці не дізналися про плани президента завдяки своїм пристроям із підслуховування, то вони отримали чіткий сигнал, що той готовий завершувати конференцію, коли адмірал Ернест Кінґ і Джеймс Бірнс після раннього сніданку з Рузвельтом покинули Лівадію. Вони попрямували спочатку до Сімферополя, а звідти — до Сакського аеропорту, щоб вилетіти на батьківщину. Господарі мали поспішати. Залишалося чимало питань, які Сталін хотів би залагодити до того, як президент покине Ялту, але найважливішим було остаточне укладання угоди щодо Далекого Сходу[434].
О 14:00, після зустрічі міністрів закордонних справ, Молотов викликав Аверелла Гаррімана, довірену особу президента в питанні Далекого Сходу, до Кореїза. Він представив Гарріману проект угоди про вступ радянців у війну з Японією. Рузвельт і Сталін домовилися про основні положення договору, але диявол ховався у деталях. Зоставалося невирішеним, які саме китайські порти і на яких умовах дістануться радянцям. Те саме стосувалось і питання радянського контролю над маньчжурською залізницею. Восьмого лютого Рузвельт згадував лише один порт — Дайрен. Він рішуче виступив проти оренди й запропонував натомість перетворити місто на порто-франко. Сталін погодився. Що стосувалося маньчжурських залізниць, Рузвельт зазначив, що, можливо, ними можна буде управляти спільно з китайцями. Сталін залишив обидва варіанти — оренду і спільне управління — на порядку денному. Загальне зауваження про утаємничення угоди від китайців, допоки радянці не перекинуть війська на Далекий Схід, також можна було тлумачити по-різному. Тепер усі ці моменти вимагали з’ясування.
Молотов узяв це завдання на себе. Радянський протокол однозначно говорив про оренду і портів, і залізниць. У тексті не було ані слова про негайні чи відкладені консультації з китайським урядом. Проект Молотова також висував радянські претензії на два далекосхідних порти — Дайрен і Порт-Артур. Останній був частиною початкової далекосхідної програми Сталіна, яку він представив Гарріману в Москві у грудні. Він мав особливе значення для Сталіна і з військової, і з політичної точок зору, оскільки надавав СРСР тепловодний морський порт на стратегічно важливому півострові між материковою частиною Китаю та Кореєю і стверджував повернення Росії в цей регіон після принизливої поразки в російсько-японській війні.
Порт-Артур уперше став російською військово-морською базою 1898 р. Восьмого лютого 1904 р. японці здійснили на нього несподіваний напад, що нагадував Перл-Харбор, утім, із тією відмінністю, що нападники вдарили з моря, а не з повітря, і завдали менш руйнівних втрат. Російський флот пережив цю першу атаку. Його знищила майже за рік японська артилерія, яка оточила місто. Російські захисники проявили винятковий героїзм і здалися лише після повного знищення флоту на початку січня 1905 р. Оборона породила популярний історичний міф, який надихав героїзм і патріотизм звичайних російських солдатів і матросів. Тепер, якби йому вдалося забезпечити повернення російського флоту в Порт-Артур, Сталін відродив би імперський міф і помстився б за національне приниження сорокарічної давнини[435].
Гаррімана непокоїв обсяг нових вимог. Посилаючись на президента, він негайно запропонував поправки. По-перше, пропонував, щоб Порт-Артур чи Дайрен були перетворені на міжнародні порти. По-друге, додав варіант спільного з китайцями контролю над маньчжурськими залізницями. Нарешті, він хотів додати статтю про те, що угода про порти й залізниці потребувала згоди китайського уряду. Молотов був готовий прийняти перші дві поправки, але сумнівався у доцільності третьої. Зрештою, два лідери досягли принципової згоди не інформувати китайців, щоб запобігти витоку інформації, яка насторожила б японців. Молотов попросив подати американські поправки в письмовій формі.
Гарріман повернувся до Лівадії, щоб обговорити поправки з президентом. Рузвельт схвалив виправлення, зокрема і про необхідність консультацій із китайським урядом, і текст повернувся до Молотова. З огляду на пізніші події, лунали заяви, що фатальним недоліком угоди було невключення до переліку Курильських островів, які Радянський Союз планував анексувати. Однак президент ніколи не ставив під сумнів права радянців на весь Курильський ланцюг, та й Гарріман ніколи не порушував цієї теми. На кону стояло справедливе поводження із союзником, китайським урядом, а не з ворогом, тож це не викликало ні у Рузвельта, ні у Гаррімана жодних докорів сумління.
435
Richard Connaughton,