Черчиль явно хотів бути гравцем у далекосхідній політиці, з якої Рузвельт намагався його виключити. Під час їхньої приватної зустрічі вранці Черчилль запитав Сталіна про радянські «побажання» щодо Далекого Сходу. Радянці, за словами Сталіна, бажали мати військово-морську базу в Порт-Артурі, американці ж хотіли, щоб порти були інтернаціоналізовані. Черчилль був готовий підтримати радянську позицію і сказав, що Британія «вітає появу російських кораблів у Тихому океані». Він також «підтримував компенсацію збитків Росії тридцяти- чи сорокарічної давнини». Не зрозуміло, чи Черчилль усвідомлював, що радянська присутність у Порт-Артурі ускладнювала Рузвельту відсторонення британців із Гонконгу, чи мав на думці якісь інші резони, але його позиція явно заохочувала Сталіна зробити Британію стороною угод на Тихому океані[440].
Якщо Рузвельт волів виключити британців із радянсько-американської угоди щодо Далекого Сходу, то Сталін прагнув їхньої участі, мабуть, убачаючи у Великій Британії свого головного повоєнного конкурента і намагаючись забезпечити, щоб вона визнала його територіальні придбання. Уже перший проект угоди, запропонований Молотовим 10 лютого, включав Британію як підписанта. Коли Черчилль побачив остаточну версію документа 11 лютого, він був готовий поставити підпис, навіть не ознайомившись із текстом. Іден не був настільки налаштований задовольняти вимоги радянців. Він відкрито сперечався зі своїм босом, чи Британія повинна бути стороною угоди, адже у неї забули проконсультуватися про її зміст. Викликали Кадоґана, і той відраджував від підписання, але Черчилль залишався непохитним. Зрештою, він підписав угоду, стверджуючи, що неучасть в угоді підірве позиції Британії в цьому регіоні та виключить Лондон з усіх майбутніх дискусій щодо Далекого Сходу[441].
«Оригінал угоди, підписаний Президентом і Сталіним, довірили моєму піклуванню; я зберігав його серед своїх таємних документів у Білому домі», — писав адмірал Легі в мемуарах. Він пояснював, що «в той час не можна було надати угоді ніякої публічності, оскільки офіційно Росія досі ще перебувала в мирі з Японією». Оскільки таємність окремих ялтинських угод стала об’єктом критики з боку американських ЗМІ після закінчення конференції, Легі, Гарріман та інші виправдовувалися умовами війни та необхідністю дотримання військової таємниці. Проте до однієї секретної домовленості, досягнутої в Ялті, такі виправдання не годилися: це стосувалося членства в Організації Об’єднаних Націй — організації, яка мала знищити старий світ балансу сил і таємничих угод[442].
Уже минула восьма година вечора 10 лютого, останнього повного дня конференції, коли перед від’їздом на вечерю Рузвельт продиктував свій останній ялтинський лист. Питання, яке він збирався обговорити, мало делікатний характер. Президент, який раніше виступав проти надання членства радянським республікам на тій підставі, що одній нації мав належати лише один голос у Генеральній Асамблеї, зараз мав намір попросити Сталіна збільшити кількість голосів, виділених Сполученим Штатам.
«Мій дорогий маршале Сталін», — почав він. Спершу він запевнив радянського лідера, що виконає своє зобов’язання та підтримає вступ України та Білорусі до Організації Об’єднаних Націй. «Я трохи стурбований тим, що буде вказано, — продовжував він, — що Сполучені Штати матимуть лише один голос в Асамблеї. Щоб забезпечити повну згоду Конгресу та народу Сполучених Штатів на нашу участь у світовій організації, я змушений попросити додаткових голосів в Асамблеї, щоб надати паритет Сполученим Штатам». Рузвельт надиктував лист подібного змісту до Черчилля і попросив відправити британському прем’єр-міністру копію свого листа Сталіну. Він відкладав написання листа до останньої хвилини, але зрештою здався під тиском радників[443].
442
Leahy,