Черчилль, який раніше підтримав Сталіна, тепер виступив на боці президента. Він сказав, що три члени його військового кабінету виступають проти порушення принципу «одна нація — один голос», а також очікував на протести від домініонів. Черчилль потребував часу, щоб підготувати ґрунт, і мусив просити про паузу для проведення консультацій із домініонами, що може забрати кілька днів. Він стверджував, що в проекті остаточних документів конференції було взято зобов’язання щодо членства для обох республік, і він вважав за краще, щоб нічого більше не зазначалося. Сталін вирішив, що краще відступити. «У такому разі, — сказав він, — радянська делегація відкличе свою пропозицію». І запропонував перейти до інших питань. Рузвельт швидко висловив свою вдячність[445].
Після зустрічі президент отримав відповідь Сталіна на свій лист. «Шановний пане Рузвельте, — писав Сталін. — Я цілком згоден з Вами, що, оскільки кількість голосів Радянського Союзу збільшується до трьох... слід також збільшити кількість голосів для США. Я думаю, що кількість голосів для США може бути збільшено до трьох». Рузвельт ніколи не згадував кількість додаткових місць, які хотів для Сполучених Штатів. Мабуть, Сталін припустив, що американці не погодяться з менш ніж двома додатковими місцями і що можуть домагатися паритету із Британією та її домініонами. Він був готовий погодитися на два додаткові американські голоси; два додаткові голоси за СРСР важили для нього набагато більше, ніж два голоси для Сполучених Штатів, яким не бракувало держав-клієнтів[446].
Розділ 24
Військовополонені
Одними з останніх офіційних документів, підписаних у Ялті 11 лютого 1945 р., були домовленості про обмін військовополоненими між учасниками Альянсу. Ця тема була однією з двох, які Черчилль хотів обговорити під час приватної зустрічі зі Сталіним пополудні 10 лютого. Перша стосувалася Польщі, де він прагнув забезпечити присутність спостерігачів від Заходу протягом тижнів чи місяців, що залишалися до обіцяних виборів. Друга якраз стосувалася військовополонених союзних країн. Британський прем’єр-міністр недалеко зайшов у першому питанні: Сталін відмовився допустити британських представників до Польщі, поки Британія не встановить дипломатичні відносини з новим польським урядом. Позірний «компроміс» полягав у згоді Сталіна, щоб амабасадори інформували свої уряди також у справі виборів. Значно більшого успіху Черчилль досяг у вирішенні другої проблеми.
Коли Червона армія розпочала свій наступ на території Німеччини на початку 1945 р., вона захопила й ліквідувала німецькі концентраційні табори, і таким чином звільнила десятки тисяч військовополонених союзників. А з тим, як західні союзники наближалися до території Німеччини із заходу, виявилося, що під їхнім контролем опинилися десятки тисяч, а пізніше й сотні тисяч радянських громадян. Дехто з них носив німецьку уніформу — це були колишні радянські військовополонені, яких нацисти примусили приєднатися до допоміжних формувань, інші ж були цивільними, частину з яких депортували німці, а решта втікала від радянців. Західних союзників вельми хвилювало становище їхніх військовополонених, і вони докладали найбільших зусиль, щоб їх повернути. Їм також треба було якось впоратись із проблемою дедалі більшої кількості цивільних радянських громадян у їхньому секторі окупації. Черчилль потребував допомоги Сталіна для вирішення обох проблем.
Прем’єр-міністр почав із висловлення стурбованості щодо долі британських військовополонених, які перебували на території, підконтрольній СРСР. Він попросив Сталіна поділитися інформацією про них, допустити до них британських офіцерів та дозволити Червоному Хресту надіслати їм найнеобхідніше. Він також бажав, щоб сім тисяч британських полонених перевезли до Одеси, звідки їх можна було повернути додому на тих же суднах, які б привезли сім тисяч радянських громадян із таборів у Великій Британії. Відповідно до записів британського дипломата, «прем’єр-міністр, говорив про незручності, зумовлені великою кількістю російських в’язнів на Заході. У нас було близько 100 000 з них; 11 тисяч уже відправили додому, а ще 7 тисяч виїдуть цього місяця. Він прагнув знати побажання маршала стосовно решти».