Сталін обіцяв, що СРСР повністю співпрацюватиме у цьому питанні, а також мав кілька власних запитів. «Радянський уряд просив би, — сказав Сталін, — щоб тих радянських громадян, які потрапили до рук союзників, не били і не змушували ставати зрадниками їхньої батьківщини». Він сказав прем’єр-міністру, що радянський уряд вважає і примусових робітників, і тих, хто підняв зброю проти союзників, радянськими громадянами. «Радянський уряд також просить британський уряд, — продовжив він за кілька хвилин, — тримати радянських громадян окремо від німців і не поводитися з ними так само, як із німцями».
Черчилль пообіцяв цілковите сприяння британського уряду з усіх питань. «Як зазначив прем’єр-міністр, — зауважив британський дипломат, — нам не терпілося репатріювати цих [радянських] ув’язнених і єдиною перешкодою був брак вільних суден. Що стосується їхнього відокремлення від німців, то спочатку це буде складно, але як тільки їх відсортують, то утримуватимуть окремо». Він не ставив під сумнів заяву Сталіна про те, що його уряд вважає всі категорії радянців, захоплених союзниками, радянськими громадянами. Британський уряд уже вирішив повернути радянських громадян незалежно від їхніх побажань[447].
Якщо Черчилль чогось і не розумів, то хіба що посилання на «зрадників батьківщини», але роз’яснень він не вимагав. Проте саме в цьому визначенні крилася величезна різниця для сотень тисяч людей, яких добровільно чи примусово репатріювали до Радянського Союзу в результаті ялтинських угод. Із цими словами їх засуджували на смерть чи тривале тюремне ув’язнення в ГУЛАГу. Що Черчилль точно знав, то це те, що старший син Сталіна Яків був військовополоненим у Німеччині. Імовірно, він також знав, що Сталін відхилив пропозицію Німеччини поміняти його сина на фельдмаршала Фрідріха Паулюса. Однак Черчилль не знав, що для радянського режиму Яків був зрадником своєї батьківщини, а його дружину відправили до ГУЛАГу спокутувати «гріхи» чоловіка. Черчилль дізнався про це після війни.
Яків був одним із сотень тисяч радянських військовополонених, захоплених у перші місяці війни, коли німці оточували цілі радянські армії, чиї командири мали суворий наказ не відступати. Він був офіцером артилерії і дотримувався наказів буквально, відмовляючись відступити. Його гріхом було те, що від надав перевагу німецькому ув’язненню перед смертю в бою або самогубством. Сталін сказав своєму молодшому синові Василю: «Дурень — він не зміг принаймні застрелитися!» Яків викликав батьківську гордість, лише коли покінчив життя самогубством у квітні 1943 р., стрибнувши на колючий дріт огорожі нацистського концентраційного табору, в якому його утримували. Сталін наказав повернути свою невістку з ув’язнення. Смерть була єдиним чином, який міг зняти з радянського військовополоненого, навіть із рідного сина Сталіна, звинувачення у зраді батьківщини.
До синів та дочок сталінських керівних кадрів ставилися подібним чином. Микита Хрущов, сталінський намісник в Україні, просто удочерив свою онуку, поки його сина Леоніда, збитого під Смоленськом пілота радянського авіаційного підрозділу, вважали військовополоненим. Поки його син начебто перебував у таборі, а його невістку як покарання за ймовірну зраду чоловіка відправили до ГУЛАГу, Хрущов попросив свою онуку називати його «папою». Пізніше стало відомо, що Леонід Хрущов загинув у бою. Якщо члени Політбюро так поводились із власними дітьми, які мали нещастя потрапити до рук ворога, навряд чи можна було очікувати, що вони поведуться інакше з синами й дочками пересічних радянських громадян, які опинилися на неправильному боці радянсько-німецького фронту[448].
Другого січня 1945 р. о третій ранку Валентина Бережкова, який був перекладачем Сталіна у Тегерані, розбудив телефонний дзвінок від його начальника В’ячеслава Молотова: той вимагав, щоб помічник негайно прибув до його кабінету в комісаріаті закордонних справ. У такому дзвінку не було нічого незвичайного. Як і інші члени Політбюро, Молотов наслідував приклад Сталіна і працював до самого ранку. Крім того, найближчим часом мала відбутися зустріч «Великої трійки», і Молотов мав більше роботи, ніж будь-коли раніше. Бережкову просто пощастило отримати вихідний на Новий рік, оскільки того дня працював інший помічник Молотова, Володимир Павлов. Бережков замовив машину із кремлівського гаража і незабаром прибув до комісаріату. Реакція його колег на привітання з Новим роком була незвично холодною — вирази їхніх облич свідчили, що трапилося щось дуже недобре.
447