Дев’ятого лютого батальйон Російської визвольної армії (РОА), набраний німцями з колишніх радянських військовополонених, отримав наказ дати бій радянським військам, які створили плацдарм на правому березі Одри поблизу Кюстрина, менш ніж за 70 кілометрів від Берліна. Уперше солдатам Визвольної армії дозволили взяти участь у бойових діях. Батальйон добре воював, і чотири його члени, у тому числі командир, полковник Захаров, були нагороджені Залізним хрестом. Але подальша доля людей Захарова вирішувалася не на полі бою, а за столом переговорів.
Радянці часто називали росіян у німецькій уніформі власовцями за іменем начальника Захарова — командира Російської визвольної армії генерала Андрія Власова. Як і Сталін, Власов був випускником православної семінарії; він приєднався до Червоної армії відразу після революції і зробив видатну військову кар’єру перед Другою світовою війною. Наприкінці 1930-х рр. він працював радянським військовим радником уряду Чан Кайші. Після вторгнення Німеччини в Радянський Союз у червні 1941 р. Власов очолив успішну контратаку, яка призвела до тимчасового захоплення міста Перемишля, розташованого безпосередньо на лінії Молотова-Ріббентропа (а пізніше і лінії Керзона). Його корпус уникнув оточення в Києві пізніше цього року, а в грудні 1941 р. він відзначився в битві під Москвою. Невдовзі удача його зрадила. У липні 1942 р. Власов очолив операцію, спрямовану на зняття облоги Ленінграда. Його сили занадто глибоко проникли на контрольовану німцями територію і були оточені. Власов відмовився покинути свої війська, і його схопили німці. Зрештою він став рушієм створення Російської визвольної армії і без особливих зусиль переконав своїх колишніх підлеглих приєднатися до нової формації.
Радянські військовополонені в німецьких концтаборах опинилися в неможливому становищі. Їхній власний уряд поставив їх поза законом, а ті, котрі захопили їх у полон, морили їх голодом і поводились як із недолюдьми. Понад три мільйони, тобто майже 60 % усіх радянських в’язнів у німецькому полоні, померли від голоду та хвороб. Радянський Союз не був підписантом Женевської конвенції 1929 р., яка регулювала поводження з військовополоненими, а Берлін проігнорував пропозицію Радянського Союзу, зроблену влітку 1941 р., поширити конвенцію на радянських і німецьких військовополонених. Жодне з положень Женевської конвенції, яка гарантувала повагу до гідності в’язнів, забезпечення їх їжею, одягом та медичною допомогою, а також захист від примусу працювати у сферах, пов’язаних із військовою діяльністю, що частково застосовувався до британських і американських військовополонених, не поширювалися на полонених радянських військових. Проте юридичні тонкощі не мали великого значення: гітлерівці вважали слов’ян Untermenschen, недолюдьми, і поводилися з ними зі зневагою.
Коли німці стикнулися з нестачею людських ресурсів, чимало радянських військовополонених прийняли пропозицію приєднатися до німецьких допоміжних підрозділів — це рішення нерідко було вибором між життям і смертю. Ідеологічні мотиви іноді теж мали значення, особливо у випадку власовських підрозділів. Російська визвольна армія проголосила своєю метою звільнення Росії від комунізму та створення незалежної російської держави. Андрій Власов та його солдати вперше вступили в бій під час Ялтинської конференції, коли війну вже було програно, із повним розумінням, що ніщо не зможе врятувати їх від радянської люті. Трьома місяцями пізніше, на початку травня, вони повернули зброю проти підрозділів СС у Празі та допомогли звільнити місто від німців. Потім вони рушили на захід і 10 травня здалися союзникам. Вони не знали, що на них уже розповсюджувалися ялтинські угоди про примусову депортацію в СРСР.
Власов, якому раніше запропонували втекти до Іспанії, відмовився і знову залишився зі своїми людьми. За два дні, під час повернення з переговорів із американськими командувачами, його заарештував НКВС на очах американських співрозмовників. Його людей незабаром відправили назад до Радянського Союзу, де вони постали перед військовим трибуналом. Власова та одинадцять його людей повісили в серпні 1946 р. Таке майбутнє чекало на кожного колишнього радянського громадянина в німецькій уніформі, а їх було близько мільйона. Західні союзники неспроможні були зрозуміти, що радянських військовополенених, та ще й у німецьких уніформах, удома чекали не привітання, а табори та смерть. Знаючи, що в німецьких підрозділах у Франції перебували радянські Hilfswillige («добровільні помічники»), союзники скинули листівки, обіцяючи їм швидку репатріацію на батьківщину, якщо вони здадуться військам союзників. Навряд чи існував потужніший стимул до того, щоб Hilfswillige продовжували битися на боці німців[451].
451
Beevor,