Американські та британські військові місії в Москві вперше порушили питання військовополонених у розмовах із Генеральним штабом Червоної армії в червні 1944 р. Вони прагнули спростити повернення своїх людей і припускали, що радянські військовополонені, кількість яких у їхніх руках зросла після висадження в Нормандії, також прагнули на батьківщину. Радянці ось-ось мали увійти у Центральну Європу, де розташовувалася більшість таборів, у яких тримали західних військовополонених, тож настав час для домовленостей про швидку їх репатріацію. Голови союзних місій подали радянським військовим список таборів військовополонених на шляху їхніх військ та звернулися по допомогу щодо їх репатріації.
Відповіді не було. Першу тисячу західних військовополонених успішно вивезли на початку вересня з Румунії, але це було зроблено завдяки командувачам Червоної армії на місцях до того, як Москва повністю взяла контроль над ситуацією. Це була остання велика передача такого штибу. Згодом радянці запевнятимуть західних союзників, що роблять усе можливе для сприяння репатріації їхніх військовополонених, однак відмовлялися надавати представникам союзників доступ до перевалочних таборів, де ті перебували. Урешті-решт, їх вивезуть на радянську територію, до таких місць, як Одеса, де у глибокому тилу їм нададуть можливість спілкуватися з офіційними представниками альянтів, а згодом морем вивезуть додому[452].
У липні 1944 р. Міністерство закордонних справ Великої Британії вперше поінформувало радянського посла у Лондоні Федора Гусєва про зростання числа радянських громадян під вартою у Великій Британії. У серпні радянці висунули власні запити щодо повернення своїх військовополонених. До цього часу в розташованих у Британії таборах перебувало приблизно 12 тисяч радянських військовополонених. Деяких уже відправили за кордон до Сполучених Штатів та Канади. Більшість із них була Hilfswillige, тобто їх полонили у німецькій формі. Радянські чиновники протестували проти надання радянським громадянам під арештом союзників статусу військовополонених, стверджуючи, що їх було доставлено до Німеччини проти їхньої волі. Вони, мовляв, досить постраждали і повинні трактуватися як громадяни союзної держави. Радянці зажадали, щоб їх утримували окремо від німців, не піддавали будь-якій формі антирадянської пропаганди та якнайшвидше повернули до СРСР[453].
Ці прояви турботи істотно відрізнялися від поводження самої Червоної армії з Hilfswillige: їх розстрілювали на місці без жодних військових трибуналів. Радянські чиновники мали основну мету: забезпечити якнайшвидшу репатріацію «зрадників». Відмовляючи їм у статусі військовополонених, захищених Женевською конвенцією, вони прагнули усунути всі юридичні перешкоди для примусової репатріації. І, створюючи образ уряду, який дбає про власних громадян, вони воліли розвіяти західні побоювання щодо поводження з репатріантами. Москва понад усе хотіла уникнути того, щоб на заході залишилося багато колишніх радянських громадян, оскільки вони могли скласти кістяк масового антирадянського руху, подібного до того, що сформувався в Європі серед російських та інших емігрантів після російської революції.
У жовтні 1944 р. Сталін порушив питання військовополонених за обідом із Черчиллем та Іденом під час їхнього візиту до Москви. Молотов, який узяв участь в обговоренні, зазначив, що Радянський Союз має право вимагати повернення своїх громадян, і заявив, що військовополонених треба репатріювати незалежно від їхніх побажань. Іден погодився. Навзаєм він хотів сприяння у репатріації британських військовополонених. За кілька днів Черчилль запевнив Сталіна, що перших радянських військовополонених незабаром відправлять із Британії, але він намагався отримати запевнення в тому, що з ними вчинять справедливо.
«Більшість радянських громадян була примусово мобілізована німцями до своєї армії. Цілі батальйони здавалися британцям», — зауважив Черчилль. Відчуваючи, що мав на увазі Черчилль, Сталін сказав йому більш-менш те, що той хотів почути: «Серед цих людей є й негідники, але ми не будемо ставитися до них надто жорстко». І це був кінець розмови. Черчилль зазначив, що відчуває відповідальність за їхню долю, оскільки вони здалися британцям, але Сталін змінив тему розмови.
453
Tolstoy,