Від самого початку впливові члени британського уряду, наприклад міністр економічної війни лорд Селборн та воєнний міністр сер Джеймс Ґріґґ, виступали проти примусової репатріації радянських військовополонених до СРСР. Коли британський уряд почав отримувати звіти про самогубства радянських військовополонених, які не хотіли повертатися до СРСР, політика примусової репатріації стала ще суперечливішою. Іден, утім, вважав, що це слід зробити, щоб забезпечити співпрацю радянців у питанні повернення британських військовополонених. Його лінія з часом переважила. Перша партія радянських військовополонених виїхала до Мурманська 31 жовтня 1944 р., за неповні два тижні після повернення Черчилля та Ідена з Москви. Десять тисяч осіб відправили додому на британських кораблях[454].
Американці виявилися менш гнучкими чи, скоріше, більш принциповими, ніж британці, у проведенні перемовин із радянськими представниками. Вони кілька місяців тиснули на радянців, щоб розпочати консультації з питань репатріації своїх військовополонених, і нарешті отримали відповідь наприкінці листопада 1944 р. Молотов поінформував американське посольство в Москві, що радянці готові обговорити цю проблему, але їх цікавило дещо більше, ніж військовополонені. Вони хотіли поговорити про поводження з радянськими громадянами, примусово депортованими німцями, та їхню репатріацію. «Негайне надання допомоги та повернення до їхніх домівок радянських в’язнів, а також радянських громадян, які були примусово депортовані німцями до Німеччини й окупованих німцями країн, звільнених у результаті військових операцій союзників на заході, становить інтерес радянського уряду», — зазначалося в листі.
На відміну від британців, американці майже одразу відмовилися від примусової репатріації радянських громадян. Вони поводилися з ними так само, як і з німцями, застосовуючи положення Женевської конвенції. Якби вони чинили інакше, вважали американці, то спровокували б німецькі репресії проти ув’язнених ними полонених військових США. Радянці не погоджувалися з таким підходом. Знову і знову вони протестували, що їхніх громадян не слід розглядати як військовополонених і тримати в тих же таборах, що й німців. На перший погляд здавалося, що вони проявляли надмірну опіку, і це дратувало деяких американців. «Знову постало старе питання про росіян, захоплених у німецькій формі під час стрілянини по американських солдатах, — писав керівник американської військової місії у Москві генерал Джон Дін у своїх мемуарах. — Навряд чи можна було сподіватися, що їх розмістять у “Рітці” в Парижі або у “Мейфлауері” у Вашингтоні, — принаймні доки ми не з’ясуємо, що вони насправді були нашими друзями»[455].
Упродовж місяців, що передували Ялтинській конференції, радянці невпинно переслідували своїх західних колег зі скаргами на начебто жорстоке ставлення до радянських громадян, які перебували під вартою союзників. У листопаді 1944 р. генерал-полковник Пилип Голиков, колишній начальник радянської військової розвідки, якого читачі журналу Time знали як одного з командирів, що перемогли німців під Сталінградом, опублікував статтю з критикою союзників за їхнє поводження з ув’язненими радянськими громадянами. Голиков писав про мільйони радянських громадян, вивезених німцями до Західної Європи як примусових робітників. Він також згадав про тих, кого німці змусили взяти до рук зброю і які за першої можливості дезертирували і приєдналися до союзників. Зараз, скаржився генерал, їх тримали в тих же таборах для військовополонених, що й німців, до яких ставилися навіть прихильніше[456].
«Було виказано великий інтерес до повернення всіх категорій радянських громадян або осіб, яких можна було б вважати такими, зокрема тих, кого союзники знайшли в рядах німецьких військ, — розповідало американське посольство в Москві Вашингтону у своєму огляді радянської преси. — Надзвичайна чуйність демонструвалася щодо повідомлень про начебто небажання багатьох цих людей повертатися, а також щодо начебто заохочення іноземною владою подібних почуттів. Газетні байки про теплий прийом репатріантів не відповідали звітам спостерігачів посольства і явно відображали бажання спростувати підозри тих, хто досі ще перебував за кордоном»[457].
454
Eden,
457
Interpretative Report on Developments in Soviet Policy Based on the Soviet Press for the Period October 13—December 31, 1944,” 8, no. 9, January 10, 1945, no. 176/4, January 6—10, 1945, Averell Harriman Papers; Deane,