У січні 1945 р. багатьом в американській амбасаді у Москві здавалося, що після тривалого зволікання радянці таки почали співпрацювати. Вони позитивно відгукнулися на британську пропозицію та зустрілися з американцями. Зазвичай критично налаштований генерал Дін був задоволений зустріччю. «Після декількох чарок горілки ми розійшлися з такою сердечністю, якої потім ніколи не досягали», — писав він у своїх мемуарах. Усі погоджувалися, що є сенс підписати угоду про обмін військовополоненими на зустрічі «Великої трійки». Треба було тільки не загубити це питання серед інших важливих проблем[460].
Перша тристороння зустріч, присвячена обговоренню питання військовополонених, відбулася ввечері 9 лютого. У ній узяли участь генерал Дін з американської сторони, контр-адмірал Е. Р. Арчер із британської та Кирило Новиков, який представляв радянський комісаріат закордонних справ. Радянці не хотіли, щоб адміністрація Організації Об’єднаних Націй з допомоги та відбудови зазначалася в угодах як постачальник їжі для звільнених полонених та цивільних осіб, оскільки це порушувало б їхню політику обмеження доступу представників Заходу до їхньої території. Така позиція спонукала Черчилля наступного дня обговорити забезпечення визволених в’язнів на його приватній зустрічі зі Сталіним. Прем’єр-міністр у присутності Ідена не тільки обговорив долю радянських в’язнів під вартою у Великій Британії, а й запитав про британських ув’язнених, звільнених під час зимового наступу Червоної армії. «Він благав, щоб із ними поводилися належним чином, — ідеться у британському протоколі зустрічі. — Кожна мати в Англії була стурбована долею свого ув’язненого сина. Він також сказав, що ми хочемо послати зв’язкових офіцерів у Червону армію, щоб дивитися за нашими людьми». Сталін погодився[461].
Увечері 11 лютого в Ялті було підписано угоду про репатріацію звільнених військовополонених та цивільних осіб. Тоді Іден повністю переміг Стеттініуса, який керувався порадою Джозефа Ґрю та рекомендаціями генерального прокурора США надати захопленим радянським громадянам права, гарантовані Женевською конвенцією. Жодної згадки про Женевську конвенцію в ялтинських угодах не було. Комітет Об’єднаних начальників штабів схвалив цей документ, оскільки генерал Ейзенгауер закликав штаб ухвалити рішення про репатріацію двадцяти однієї тисячі радянських військовополонених під американською вартою у Західній Європі. Державний департамент офіційно не мав жодного стосунку до угоди. Американський документ підписав генерал Джон Дін.
Радянсько-британський документ підписав особисто Іден. Він також підписав низку супровідних документів, які передавали радянські військові табори у Британії під радянське командування та юрисдикцію. Очевидно, він це зробив у поспіху, оскільки йому довелося відправити Молотову два окремі листи з Воронцовського палацу: з уточненням, що британська сторона мала на увазі під радянською юрисдикцією табори для військовополонених у Британії та з уточненням, що він не має повноважень приймати одну з умов від імені Австралії. Прагматично-цинічний Кадоґан був задоволений результатом[462].
В обох двосторонніх угодах передбачалося, що кожна сторона негайно інформує іншу про її громадян під вартою, розміщує їх в окремих таборах, надає доступ офіцерам відповідних країн до їхніх співвітчизників та запобігає поширенню спрямованої проти них пропаганди. Ні в американській, ні в британській угодах не йшлося про примусову репатріацію. Відповідна частина радянсько-американського документа стверджувала: «Усі радянські громадяни, звільнені військами, що діють під командуванням Сполучених Штатів, і всі громадяни Сполучених Штатів, звільнені військами, що діють під радянським командуванням, будуть без затримки після їхнього звільнення відокремлені від ворожих військовополонених і утримуватимуться окремо від них у таборах чи концентраційних пунктах, доки їх не передадуть органам радянської або американської влади, залежно від обставин, у місцях, узгоджених між цими органами». У ялтинських документах не було нічого, що зобов’язувало б західних союзників репатріювати радянських громадян проти їхньої волі[463].
Це не зупинило радянців від висунення вимог щодо примусової репатріації радянських військовополонених, нібито на підставі їхніх угод. У березні 1945 р. комісаріат закордонних справ направив до Державного департаменту США ноту протесту щодо того, що американці під різними приводами тримають під вартою групу радянських громадян. «Радянський уряд наполягає на репатріації всіх колишніх радянських військовополонених, котрі залишилися в таборах США, і на передаванні... радянських громадян представникам СРСР відповідно до домовленості від 11 лютого 1945 р.». Державний департамент продовжував протистояти радянським вимогам щодо екстрадиції тих радянських громадян, які були захоплені в німецькій формі і заявляли про захист відповідно до положень Женевської конвенції до завершення бойових дій у Європі. Однак потім позиція департаменту несподівано змінилася. Як пояснив Джозеф Ґрю в листі до секретаря флоту Джеймса Форрестала, він не заперечував проти екстрадиції «тепер, коли Німеччина беззастережно капітулювала, коли всі американські військовополонені, яких утримували німецькі війська, звільнені, і більше не існує жодної небезпеки, що німецька влада вчинить репресії проти американських військовополонених».
461