Двадцять дев’ятого червня, дізнавшись про рішення щодо видавання їх СРСР, 154 радянських військовополонених у Форт-Діксі, штат Нью-Джерсі, зачинилися в бараках і намагалися скоїти масове самогубство. Американські охоронці закидали будівлю гранатами зі сльозогінним газом, змусивши в’язнів вирватися назовні. Сімох полонених охоронці застрелили, оскільки ті кинулися на них. У бараках вони знайшли трьох чоловіків, які звисали із крокв, а поруч було підготовлено п’ятнадцять петель для наступної групи. Новини про повстання радянських в’язнів, котрі віддали перевагу смерті перед екстрадицією, просочились у пресу, скасувавши наступну спробу відправити військовополонених до СРСР. Проте в серпні Джеймс Бірнс, який став наступником Стеттініуса на посаді державного секретаря, уповноважив видачу «відповідно до зобов’язань, узятих у Ялті».
Канадський звіт про повернення до СРСР однієї групи радянських військовополонених із таборів Британії розповідає жахливу історію про те, що очікувало на репатріантів після прибуття:
Висадження почалося о 18:30 і тривало 4,5 години. Представники радянської влади відмовилися приймати будь-які носилки, і навіть пацієнти, які вмирали, мусили сходити з корабля, несучи власний багаж. Тільки двох людей винесли: одного з ампутованою правою ногою і переламаною лівою, а іншого без свідомості. Із в’язнем, який намагався скоїти самогубство, поводилися дуже грубо, його рана відкрилась і кровила. Його зняли з корабля і відвели за контейнер у доках; згодом пролунав постріл, хоч ніхто нічого не побачив. Ще 32 ув’язнених завели або затягли на склад на відстані 50 ярдів від корабля, і за 15 хвилин почулися звуки автоматної черги; за двадцять хвилин крита вантажівка виїхала зі складу і попрямувала до міста. Пізніше я мав нагоду поглянути на склад, коли нікого не було, і виявив, що брукована підлога темніє в декількох місцях по боках, а стіни сильно пошкоджені на висоті приблизно півтора метра.
Найбільш горезвісний випадок примусової екстрадиції біженців, яких Радянський Союз уважав своїми громадянами, трапився наприкінці травня 1945 р. в австрійському місті Лінці. Там британська влада силоміць репатріювала тисячі російських козаків на чолі з козацькими генералами Петром Красновим та Андрієм Шкуро, командирами білогвардійців, які воювали з комуністами під час революції, а потім емігрували на захід. Краснова, Шкуро та їхніх найближчих сподвижників повісили в Москві 1947 р.[464]
Договір про поводження зі звільненими військовополоненими став одним із найсуперечливіших документів, підписаних у Ялті. Дипломати на кшталт Чарльза Болена згодом перекладали провину на військових, які відповідали за виконання угод. Хоч командири союзників знали, що відбувається, оскільки мали справу з відмовою багатьох колишніх радянських громадян повертатися на батьківщину, їхня свобода дій обмежувалася занепокоєнням стосовно власних військовополонених. Генерал Дін, який підписав угоду з американської сторони і переймався відсутністю поступу в репатріації американців, назвав зиму 1944—1945 рр. найчорнішим періодом своєї місії до Москви, але ніколи не згадував про примусову репатріацію радянських військовополонених як предмет серйозного занепокоєння. Його хвилювало виконання основного обов’язку — повернення співвітчизників[465].
464
Soviet note of March 23, 1945, MS Am 1687.3, vol. 6 (44), Joseph Clark Grew Papers; Tolstoy,