Угода стосовно військовополонених викривала принципову різницю між союзниками, які об’єдналися для боротьби зі спільним ворогом, але стояли на протилежних позиціях стосовно солдатів і цивільних осіб, які потрапили в руки ворога, та на праві громадян покидати свою батьківщину за власним бажанням. Наприкінці конфлікту солдати західних демократій не мали вищого пріоритету, ніж урятувати своїх військовополонених. У радянському кодексі законів не було гіршого злочину, ніж утрапити до рук ворога. У підході до своїх підданих радянська влада дотримувалася вікової традиції московських царів. Мешканці земель миттєво ставали підданими самодержця, а будь-яка протидія його волі перетворювалася на акт зради. Подібно до кріпаків-утікачів, їх треба було схопити і повернути до пана. Той факт, що революція усунула царя, мало змінила менталітет правителів. Піддані-втікачі, яких тепер називали громадянами, так само вважалися зрадниками.
Частина VI
Дух Ялти
Найкраща дружба базується на непорозумінні.
Розділ 25
Остання вечеря
Десятого лютого, приблизно о дев’ятій годині вечора, Вінстон Спенсер Черчилль сидів у приймальні Воронцовської вілли, очікуючи на своїх почесних гостей. Він щосили вживався в роль привітного господаря. «Черчилль, із його чудовим талантом до організації видовищ і любов’ю до військового церемоніалу, — згадував Едвард Стеттініус, — вишикував на сходах вілли полкову гвардію». Проблема Черчилля-господаря полягала в тому, що це була не єдина присутня охорона на його вечері. Прем’єр-міністр раз за разом кидав погляди на радянських солдатів, які прибули на кілька годин раніше і тепер стояли біля входу. «Вони позамикали двері по обидва боки від кімнат приймальні, які мали використовуватися під час вечері. Охоронці зайняли свої пости і нікому не дозволяли заходити. Потім вони обшукали все під столами й за стінами», — згадував Черчилль за кілька років після того.
Вечерю запланували на восьму тридцять, але вже була майже дев’ята, а жоден гість ще не з’явився. День видався довгий і важкий. Черчилль під час пленарної сесії затято боровся за зменшення німецьких репарацій: Іван Майський, якого він добре знав після років перебування на посаді радянського посла в Лондоні, висунув надмірні вимоги. «Маленький чоловічок із розкосими очима й гострою борідкою вимагав свій м’яса фунт, наче звертаючись до студентів Лондонської школи економіки, — писав лорд Моран. — Коли Вінстон переказував мені дискусію, він говорив так, мовби його дуже засмучувала жадоба і глупота росіян. І я помітив те, чого раніше не бачив: він якось посірів і здавався недужим».
Черчилля засмучувала готовність Рузвельта пристати на радянські вимоги відносно репарацій. На додачу, стало очевидним бажання президента покинути Ялту якомога швидше. Кількома годинами раніше Рузвельт раптово оголосив, що покине конференцію наступного дня о 15:00, що шокувало британську делегацію. «Усі зазначали, що узгодити кожне питання вчасно буде абсолютно неможливо». «Однак Президент рішуче стояв на своєму, хоч не міг навести жодної причини, чому повинен виїхати сьогодні або чому саме о 15:00», — написав роздратований Кадоґан наступного дня, адже мав працювати до 1:30 ночі, щоб підготувати документи до підписання.
Коли Анна Беттіґер сказала Сарі Олівер, що президентові доведеться виїхати, щоб провести важливі зустрічі, Сару це вразило. «Начебто, — мовила вона лорду Морану, — конференція не була значно важливішою, ніж будь-що інше». Прем’єр-міністр поділяв думку своєї доньки. Він не був задоволений тим, що Рузвельт поспішав закінчити конференцію заради зустрічі з Ібн Саудом із Саудівської Аравії та іншими близькосхідними лідерами у Середземномор’ї — практично на задньому дворі Черчилля.
І лише із Західного фронту надходили добрі новини. Перед тим як «Велика трійка» завершила останню повну сесію і роз’їхалася по резиденціях готуватися до вечері, Черчилль оголосив, що «вчора на світанку британські війська почали наступ у районі Неймеґена. Вони просунулися приблизно на 2700 метрів і наразі вийшли на лінію Зіґфріда». Британці наближалися до німецьких укріплень, побудованих у 1930-х рр. навпроти французької лінії Мажино, і готувалися увійти безпосередньо до Німеччини. Вони нарешті «зімкнулися на Рейні», як Черчилль часто описував їхнє просування до річки, і це дало йому певне задоволення. «Наступ триватиме невпинно», — тріумфально підсумував він[466].
466
Stettinius,