Нарешті приїхали гості. Президент, якого ввезли на візку, голосно вибачився за запізнення. «Я не міг дещо закінчити, — сказав він глибоким і напруженим голосом. Він щойно підписав листи Черчиллю та Сталіну з проханням про додаткові місця у Генеральній Асамблеї ООН. Потім, майже відразу після Рузвельта, прибув Сталін. Його охоронці помітили, що одна з британських співробітниць, яка виглядала з вікна, залишила біля вікна сумочку. Сталін не зайшов, поки даму не змусили забрати сумочку. Диктатор, одержимий параноєю щодо власної безпеки, прибув, за словами Черчилля, «у надзвичайно добродушному настрої». «Чи можу я супроводжувати вас?» — запитав Черчилль, виконуючи роль господаря, і провів його до зали бенкету.
Порівняно зі сталінською вечерею в Кореїзькому палаці, де серед гостей були військові командири та «дівчата» — Анна Беттіґер, Сара Олівер та Кетлін Гарріман, — британський прийом був доволі скромною подією. Сталін прийшов із Молотовим і своїм улюбленим перекладачем Володимиром Павловим. Рузвельта супроводжували Стеттініус та Чарльз Болен, а Черчилля — Іден і майор Артур Герберт Бірс, який перекладав для британців. Спочатку подавали коктейлі, а тоді всіх запросили до столу.
Меню, надруковане на офіційному бланку прем’єр-міністра з адресою «Даунінґ-стрит 10, Вайтхолл» у верхньому правому куті, чудово відображало ситуацію: британці влаштовували прийом, але радянці безперечно були господарями ситуації. Деякі зі страв були до болю знайомими: «Пироги з ікрою», «Білий і червоний лосось», «Молочне порося під соусом із хрону» та «Шашлик із баранини». Приватно британці скаржилися на надмір їжі й алкоголю та на обмежений вибір, що повторювався від одного частування до іншого. Цього разу їх, напевно, потішило додавання «Смаженого індика», «Зеленого горошку» та «Смаженого мигдалю» — цих страв не було в майже ідентичному меню на прийомі Сталіна двома днями раніше. Британський прийом був менш формальним. Як потім пригадував Черчилль, коли вечеря закінчилася, розмова продовжувалася в менших групах[467].
Прем’єр-міністр першим підняв келих. Він запропонував випити за «здоров’я його величності короля, президента Сполучених Штатів і президента СРСР Калініна, трьох керівників трьох держав». Черчилль захопився роллю милостивого господаря, але напруженість дня давалася взнаки, тож тост був ляпасом Сталіну. Два дні тому Сталін підняв сумнівний тост за здоров’я короля, який засмутив Черчилля, сказавши, що він загалом був на боці народу, а не королів, але під час цієї війни навчився поважати британський народ, який шанував свого короля, і тому він готовий підняти тост за здоров’я короля. Черчилль сказав Молотову, що було б краще, якби майбутні тости обмежувалися трьома главами держав. Він зараз впроваджував цю практику і попросив президента, як єдиного присутнього главу держави, відповісти.
Рузвельт «здавався дуже втомленим», як пригадував Черчилль, але відчув незручність ситуації. «Тост прем’єр-міністра викликає багато спогадів, — почав він. — Моя дружина 1933 р. відвідала школу в нашій країні. В одному із класів вона побачила карту з великою білою плямою. Вона запитала, що це за порожнє місце, і їй сказали, що їм не дозволяється його згадувати — це був Радянський Союз. Інцидент став однією з причин того, що я написав президенту Калініну і попросив його відправити свого представника до Вашингтона, щоб обговорити встановлення дипломатичних відносин». Рузвельт завершив свою промову, заявивши: «Це історія нашого визнання Росії». Таке часто траплялося під час конференції: тільки-но Черчилль намагався зачепити Сталіна, як Рузвельт одразу того підтримував[468].
Очевидно, Сталін вирішив, що настав слушний момент перехопити ініціативу. Він сказав Черчиллю, що «боявся повернутися назад... і сказати радянському народу, що він не отримає жодних репарацій, оскільки проти цього виступають британці». Прем’єр-міністр, якого кілька годин тому засмутили «жадоба та глупота росіян», тепер мусив оборонятися. «Навпаки, — сказав він, — він дуже сподівався, що Росія отримає великі репарації, але він пам’ятав останню війну, коли їх задекларований обсяг значно переважав можливості Німеччини платити». Черчилль як господар вечірки потрапив у незручне становище і за кілька хвилин погодився на те, що сам категорично заперечував кілька годин тому: репарації можна згадати в комюніке, разом із твердженням про те, що СРСР і США погодилися взяти 20 мільярдів доларів як основу для подальших дискусій, а половину від цього отримає Радянський Союз[469].
467
Yalta Conference: Miscellaneous, box 84, folder 8, Anna Roosevelt Halsted Papers; Bohlen,