Черчилль таки не облишив своїх побоювань. Він зазначив, що вибори будуть складними. Він не знав стратегії лівиці й почувався вразливим. Сталін зазначив, що «лівиця» та «правиця» — парламентські поняття: у Франції довоєнний прем’єр-міністр соціаліст Едуард Даладьє розпустив профспілки, а Черчилль не став їх чіпати. «Кого в такому разі можна вважати більш лівим?»
Прем’єр-міністр висловив спостереження, що у Сталіна «було набагато простіше політичне завдання, оскільки він мав справу лише з однією партією». Сталін сприйняв це як вираз схвалення. «Досвід показує, що єдина партія є надзвичайно зручною для лідера держави», — заявив він, згідно з американським записом розмови. Черчилль пригадував пізніше, як Сталін сказав із глибоким переконанням, що «одна партія — це набагато краще». Яким би не було точне формулювання, прем’єр-міністр відповів, що, «якби він міг отримати повну згоду всього британського народу, це значно спростило б завдання».
Вдячний за поради Сталіна, Черчилль, однак, застеріг його, що не матиме іншого вибору, ніж «дуже жорстко говорити про [британських] комуністів», інакше він може програти вибори. Сталін м’яко відповів, що «комуністи хороші хлопці». «Ми проти них, і нам доведеться захищати свої переконання», — продовжував Черчилль. Він окремо зазначив, що нічого не має проти комуністів особисто. Попри розбіжності з Вільямом Ґаллахером, лідером британських комуністів і членом парламенту, Черчилль написав йому лист-співчуття з приводу загибелі двох його прийомних дітей на війні.
Прем’єр-міністр навіть припустив, що прірва, яка відокремлює традиційні партії від комуністів, не була такою нездоланною, як може здаватися. На його думку, «британська опозиція до комунізму ґрунтується не на прихильності до приватної власності, а на старому питанні індивіда проти держави». Він був готовий визнати, що війна навернула британців ближче до комунізму. «На війні індивід із необхідності підпорядкований державі і... в Англії будь-який чоловік або жінка віком від вісімнадцяти до шістдесяти років підпорядковувалися уряду». Сталін не відповів, але він прекрасно знав, до чого вів Черчилль. Найближче радянці підійшли до свого комуністичного ідеалу під час громадянської війни в Росії, коли оголосили політику «воєнного комунізму». Після цього їм довелося відступити й дозволити приватну ініціативу, щоб відбудувати зморену голодом країну.
Сталін почувався досить комфортно, щоб згадати про свою комуністичну молодість і навіть покритикувати німецьких товаришів-комуністів, хоч, як пізніше згадував Черчилль, його головною мішенню було «нерозумне почуття дисципліни в кайзерській Німеччині». Відвідуючи Лейпциґ до російської революції, Сталін подорожував із двомастами німецькими комуністами, щоб узяти участь у конференції. Як згадував цю розповідь Черчилль, «їхній поїзд прибув на вокзал точно за розкладом, але не було жодного кондуктора, щоб зібрати їхні квитки. Таким чином усі німецькі комуністи терпляче чекали дві години, щоб вийти з платформи. Тому ніхто з них не зміг узяти участь у зустрічі, для якої вони приїхали здалеку».
На цей час у кімнаті запанувала атмосфера близькості. Черчилль подякував Сталіну за гостинність до британської парламентської делегації, яка відвідала Москву напередодні конференції, а Сталін відповів, що йому сподобались молоді вояки, такі як британський командо Саймон Фрезер (лорд Ловат), один із членів делегації. Він сказав, що останнім часом «знайшов новий інтерес у житті, цікавість до військової справи; по суті, вона стала майже єдиним його інтересом».
Дискусія змістилася на майбутні зустрічі Рузвельта на Близькому Сході, де він мав обговорювати створення єврейської держави в Палестині. «Єврейська проблема дуже складна», — зауважив Сталін. Радянці «намагалися створити національний дім для євреїв у Біробіджані, але... вони пробули там лише два-три роки, а потім пороз’їжджалися містами». Сталін винив за це соціальну структуру єврейської громади... «Євреї були природними торговцями… але багато чого було досягнуто шляхом розміщення невеликих груп у деяких сільськогосподарських районах». Коли Рузвельт повідомив, що він сіоніст, і запитав, чи Сталін теж сіоніст, лідер комуністів відповів, що «в принципі так, але він усвідомлює труднощі»[473].
Вечір став прикладом того, що згодом стало відоме як «дух Ялти», — відчуття, яке охопило учасників конференції, начебто не існувало проблем, які вони не могли б подолати в майбутньому. «Я вважаю, що вся ця дискусія ввечері, — писав Едвард Стеттініус, — і дух переважної частини конференції, дає світові справжній приклад того, що за наявності об’єктивних умов люди різного походження та досвіду можуть знайти основу для порозуміння». У будь-якому разі готовність нехтувати глибокими культурними відмінностями підживлювала їхні сподівання. «Велика трійка» спромоглася досягти тактичних угод, оминаючи проблеми, які їх розділяли, але це аж ніяк не означало, що вони їх вирішили. Рузвельт не відмовився від своїх підозр щодо британського імперіалізму, Черчилль ніколи не припиняв бути антикомуністом, а Сталін не міг зрозуміти логіку його капіталістичних колег або характер їхньої демократії, яка могла відкинути переможців на виборах, або робила політиків кориснішими для країни, коли вони перебували не при владі, а в опозиції[474].
473
Stettinius,