Коли вечір наближався до завершення, Черчилль зробив останню спробу вмовити Рузвельта не від’їздити з конференції наступного дня. «Франкліне, — сказав він, — ти не можеш поїхати. Величезний здобуток лежить у нас перед носом». «Вінстоне, — була відповідь. — Я взяв на себе зобов’язання і повинен виїхати завтра, як і планувалося». Зрештою, Рузвельт погодився відкласти від’їзд у разі необхідності, але зробив це на запит Сталіна, а не через прохання Черчилля. Прем’єр-міністр мав усі підстави почуватися виключеним із тісних відносин, які виникли під час конференції між Рузвельтом і Сталіним.
Навіть під час вечері Черчилль став мішенню риторичних випадів своїх гостей. Президент зауважив, що Черчилль «постійно говорив про те, що дозволяла конституція і чого не дозволяла, але насправді конституції не існувало». Потім він порівняв британську конституцію з Атлантичною хартією, нагадавши Черчиллю, що він так її і не підписав. Черчилль парирував як міг. Він сказав президентові, що Атлантична хартія є не законом, а зорею[475].
Після вечері Черчилль провів Сталіна та Рузвельта до кімнати карт, яку він облаштував, і розповів їм про успіх британського наступу на Західному фронті. Канадські війська досягли Рейну в Клеве. Він переказав Рузвельту і Сталіну історію Анни Клевської, четвертої дружини короля Генріха VIII, і заспівав кілька тактів пісні часів Першої світової війни «Коли ми здолали сторожу на Рейні». Це не єдина пісня, яку Черчилль виконав того вечора. Коли Сталін, висловивши свій головний тодішній клопіт, припустив, що британці бажали сепаратного перемир’я з німцями, Черчилль вирішив відреагувати на закид піснею. За словами британського капітана Річарда Піма, присутнього під час розмови в кімнаті карт, «прем’єр-міністр здавався ображеним і в кутку кімнати карт, тримаючи руки в кишенях, наспівав нам кілька рядків своєї улюбленої пісні “Тримайся прямо до кінця дороги”. Сталін мав здивований вигляд. Рузвельт урятував ситуацію жартом. “Скажіть своєму начальству, — мовив він Володимиру Павлову, який, як завжди, перекладав для Сталіна, — що ці співи прем’єр-міністра є секретною зброєю Великої Британії”»[476].
Черчилль не дозволив собі втягнутися у велику сварку зі Сталіним, на відміну від вечора відкриття конференції. Цього разу атмосфера була значно менш напруженою, інколи навіть дружньою. Коментуючи бесіду, яку він мав із Рузвельтом і Сталіним після вечері, Черчилль писав: «Отож вечір минув приємно»[477].
Розділ 26
На фініші
Уранці 11 лютого лорд Моран знайшов прем’єр-міністра не в найкращому настрої. Черчилль, як він згадував пізніше, «був похмурий» і «косо на мене зиркнув». Його здолало емоційне похмілля: придушувані попереднього вечора думки повернулись і переслідували. «Президент препогано поводиться, — сказав Черчилль своєму лікареві. — Його абсолютно не цікавить те, чого ми намагаємося досягти». Лорд Моран вважав, що президент випустив кермо і перетворився на пасивного учасника конференції. Прем’єр-міністр погодився з першим спостереженням, але не міг визнати друге. Він змінив тему на власну заклопотаність питанням репарацій. Його також непокоїла ситуація в Польщі. Лорд Моран спробував його заспокоїти: «Чи не надто пізно для намагань щось виторгувати зараз, коли Червона армія перебуває там, де вона є? Хіба шкоди не було завдано ще в Тегерані?» Черчилль проігнорував його коментарі. Результати Тегеранської конференції тішили його значно більше, ніж те, як справи повернулися в Ялті[478].