Черчилль відступив. «Я сподіваюся, що ви маєте рацію, — мовив він. — Ми не повернемося до цього. Тут питання не в кількості поляків, а причини, з якої Велика Британія стала на герць. [Люди] казатимуть, що ви повністю відкинули єдиний у Польщі конституційний уряд. Однак я щосили захищатиму це рішення». Рузвельт швидко втішив прем’єр-міністра. Він сказав Черчиллю, що у Сполучених Штатах удесятеро більше поляків, ніж у Великій Британії, але він також готовий захищати декларацію щодо Польщі. Радянці були задоволені. Павлов, чий протокол наради випустив усю дискусію між Черчиллем і Сталіним, записав цю заяву Рузвельта[479].
Після того як абзаци щодо Організації Об’єднаних Націй та Польщі було погоджено, решта тексту комюніке не викликала суттєвих розбіжностей. Сталін не хотів згадувати в комюніке обміни військовополоненими, стверджуючи, що це справа стосунків між союзниками. Можливо, його непокоїло, як вплине оприлюднення домовленості на радянських військовополонених та цивільних, котрі перебували під вартою у державах-союзницях. Черчилль не заперечував проти виключення угоди про військовополонених із комюніке, але хотів, щоб її опублікували пізніше, оскільки це допомогло б йому вигідно подати ялтинські угоди у Британії. Сталін на це погодився.
Залишилося тільки розв’язати питання, чи «Велика трійка» підписуватиме комюніке, і якщо так, то в якому порядку. Обговорення ще раз засвідчило давню політику Рузвельта надавати підтримку Сталіну, тактику радянського лідера водночас шукати приязні американського президента та підкреслювати власну скромність, а також зростання занепокоєння Черчилля щодо місця Великої Британії у повоєнному світі. Коли Молотов поцікавився, чи слід підписувати комюніке главам урядів, Рузвельт погодився, посилаючись на прецедент Тегеранської конференції. Він також запропонував поставити першим підпис Сталіна, адже той був «таким чудовим господарем». Сталін заперечив: «Сполучені Штати мають гостроязику пресу, яка може подати це питання таким чином, наче Сталін змусив президента і прем’єр-міністра підписатися після нього». Він запропонував поставити підписи в кириличному алфавітному порядку: спочатку — Рузвельт, тоді він сам, а тоді Черчилль.
Черчилль рішуче втрутився. «Якщо йти за алфавітом, то я буду першим, — сказав він, маючи на увазі латинський алфавіт, і додав: — Якщо йти за віком, то я також буду першим. Сталін не заперечував. Він фактично наполягав на тому, щоб поставити свій підпис останнім: тоді ніхто не скаже, що він змусив двох очільників Заходу прийняти корисні для СРСР рішення. Таким чином, Черчилль підписав комюніке конференції першим, а Сталін — останнім. Порядок підписів на протоколі щодо німецьких репарацій, який Черчилль прочитав і затвердив у присутності Сталіна й Рузвельта, був аналогічним.
У комюніке залишився пункт щодо Польщі та певні положення про репарації, проти яких так затято виступав Черчилль, але він усе ж таки під ними підписався. Він також підписав таємні угоди щодо Далекого Сходу, які передавали Курильські острови Радянському Союзу та визнавали його особливі інтереси на північному сході Китаю, хоч це й суперечило позиції його зовнішньополітичної команди. Навіть якби його підпис під цими документами був останнім, він усе одно засвідчив би, що Велика Британія досі ще залишалася великою державою, залученою у важливі політичні рішення[480].
Поки радникам союзних делегацій доручили переглянути текст комюніке та підготувати його до підписання, «Великій трійці», їхнім міністрам закордонних справ та найближчому оточенню подали останній обід конференції. Сталін явно мав гарний настрій. Коли він доручив заступникові Молотова, Андрію Вишинському, попрацювати над остаточним варіантом комюніке, то пожартував: «Обід його не цікавить». Як завжди, він із задоволенням жартував про своїх підлеглих їхнім коштом. Британського колегу Вишинського, Алека Кадоґана, не тільки запросили на обід — Сталін приділив йому особливу увагу. На одній зі світлин американського фотографа видно, що той сидить за столом навпроти Черчилля, а обабіч нього — адмірал Легі і Стеттініус. «Після обіду, — писав Кадоґан дружині наступного дня, — я стояв і з кимось розмовляв. Мене хтось легенько штурхнув, я обернувся й побачив Джо, який тримав два келихи бренді, і мені довелося випити з ним “до дна”». Під час обіду Сталін вважав за краще не обговорювати конкретні питання. Його єдиний вартий уваги коментар стосувався Ірану: він сказав, що будь-яка нація, яка тримає свою нафту в землі, не допускаючи її розробки, «працює проти миру». Глава комуністичного уряду розмовляв, наче техаський нафтовик. Він явно не готовий був лишати Іран без отримання радянських концесій[481].
479