Після того як Рузвельт виїхав із Лівадії, Черчилль, за словами доньки, раптом відчув себе самотнім. Сталін, який зник, «наче якийсь джин», не виявив зацікавленості у приватній зустрічі із прем’єр-міністром і не запропонував нічого, щоб розважити його наступного дня. Дорогою від Лівадії до Воронцовської вілли Черчилль зненацька вирішив залишити місце проведення конференції негайно, а не чекати завтрашнього дня, як планувалося спочатку. «Навіщо нам тут залишатися? Чому не поїхати сьогодні ввечері — не бачу жодних причин затримуватися тут і на хвилину довше, ми від’їжджаємо!» — заявив раптово збуджений Черчилль. «Він вийшов із машини і, увірвавшись до особистого кабінету, оголосив: “Не знаю, як ви, але я їду. Від’їжджаю за 50 хвилин!” На мить запала гнітюча тиша, — писала Сара, — а потім усі заметушилися. Валізи та великі таємничі паперові пакунки, які нам дали росіяни, наповнили зал. Прання повернулося чистим, але вологим».
Рішення Черчилля стало несподіванкою для всіх членів британської делегації. О пів на п’яту лорд Моран збирався на прогулянку, коли Черчилль з’явився на віллі. «Ми виїжджаємо о п’ятій. Де Томмі? Соєрсе!» «Його голос дзвенів», — написав Моран пізніше. «Соєрсе! Де всі?» Соєрс, лакей Черчилля, був явно засмучений. «Вони не можуть так зі мною поводитися!» — заявив він, оточений напівспакованими сумками, буквально б’ючи себе у груди. «Він поклав пакунок із милом усередину, а тоді вийняв його. Обережно розклав костюм Лорда-Хранителя П’яти портів, потім змінив його на костюм королівського яхт-клубу, — писала Сара Олівер своїй матері. — Тато, добродушний і бадьорий, як хлопчик, який повернувся зі школи і вже виконав домашнє завдання, ходив із кімнати в кімнату, кажучи: “Давай, давай!”»
Наближення негоди стало виправданням для раптової зміни планів відносно від’їзду. Як завжди, непостійний Черчилль був готовий передумати за мить. Упродовж наступних п’ятдесяти хвилин він робив це багато разів: вони поїдуть; вони залишаються; вони таки поїдуть. Фактично виїхали о пів на шосту і за дві години були в Севастополі, де піднялися на британський корабель «Франконія». Капітанові здалося, що Черчилль утомлений, але прем’єр-міністр негайно попросив дипломатичну пошту. Черчилль спрагло шукав новин із зовнішнього світу.
Прем’єр-міністр був розслаблений і щасливий, опинившись на борту британського корабля. Спочатку їм треба було повечеряти. «Чудово повернутись до англійського харчування після молочних поросят і холодних жирних закусок», — сказав прем’єр-міністр своїм гостям. Він співав «Солдатів королеви». «Прем’єр, який мав жахливий настрій протягом усієї конференції, дратувався і гнівався, зараз перебував у піднесенні», — писав лорд Моран. «Я такий радий покінчити з цією клятою справою», — сказав Черчилль своєму лікареві, посилаючись на ялтинське комюніке. «У всякому разі, — продовжував він, — ми це зробили і спекалися». Черчилль був явно незадоволений результатами конференції, але радий, що вона зрештою закінчилася. «Він намагається забути, що мало чого досягнув, — написав Моран, який знав свого пацієнта краще за всіх. — Він грайливий, усміхнений, бешкетний».
Що більше реальний досвід Ялти відходив у пам’ять, то кращий вигляд мав для Черчилля в ретроспективі. Наступного дня він уже був готовий вважати комюніке успіхом. «Я сподіваюся, тобі сподобається комюніке, яке буде опубліковане завтра вранці, — написав він Клементині із “Франконії”. — Ми розглянули чимало питань, і я дуже задоволений рішеннями, які ухвалили». Ялтинська конференція закінчилася; народжувався ялтинський міф[485].
На відміну від Рузвельта, Черчилль не поспішав залишати Крим. Зворотна подорож передбачала виснажливий і потенційно небезпечний політ до Середземномор’я, і сімдесятирічний прем’єр-міністр Великої Британії відчув, що зможе скористатися шансом на перепочинок. Крім того, він не мав термінових зустрічей. Черчилль провів три ночі на «Франконії», пришвартованій у Севастопольській гавані, і, як і Рузвельт, побачив руїни міста. Він бачив руйнування раніше, не в останню чергу в рідній Англії, і був вражений значно менше, ніж президент. Перед від’їздом у Сакський аеропорт уранці 14 лютого він отримав першу доповідь про бомбардування Дрездена 805 британськими літаками попередньої ночі. У доповіді також зазначалося, що за останні п’ятнадцять годин чотирнадцять ракет «В-2» влучили в Лондон та передмістя, у результаті чого загинуло п’ятдесят п’ять осіб. Руїни Севастополя не були для Черчилля великим відкриттям.
485
Sarah Churchill,