Черчиль, коли дивився на руїни, бачив також майбутнє життя, яке жевріє на них. Згадуючи перший вечір на «Франконії», Черчилль зазначав: «Із палуби ми оглянули порт, який німці практично зруйнували, однак тепер він знову був сповнений активності, і вночі його руїни палали світлом». Наступного дня він запитав у радянського гіда, чи не бракує їм скла. Скла справді бракувало, і гід відповів, що вони закривають вікна фанерою. Прем’єр-міністр зазначив, що британцям також не вистачало скла; два мільйони будинків були пошкоджені, а 10 % — непридатні до життя.
На вулицях Балаклави, де він зупинився на шляху до найвідомішого бойовища Кримської війни, Черчилль сказав своєму лікареві: «Я вдивлявся в їхні обличчя, Чарльзе. У їхньому вигляді помітна гордість. — І додав: — Вони мають право почуватися гордими». Сцена, що спровокувала це зауваження, була досить типовою на вулицях радянських міст, які відвідували іноземці. «Сара, — писав Моран, — давала шоколад якимось дітям, але російський солдат розігнав їх і, звернувшись до Сари, сказав, що їхні діти не потребують підгодовування». Загальний інформаційний бюлетень, виданий американській делегації в Ялті, окремо застерігав від подарунків радянським солдатам. «За жодних обставин радянським вартовим не можна пропонувати сигарети, цукерки тощо, — стверджувалося у бюлетені. — За радянським законом воєнного часу, сторожі категорично забороняється приймати будь-які подарунки, а порушення дуже суворо караються»[486].
Чого представники західних делегацій у Ялті не знали, то це того, що ці обмеження стосувалися не тільки вартових, а й радянських громадян загалом. «Ми повинні навчити наших людей припускати, що кожен іноземець є шпигуном, — повідомив радянський чиновник Джорджу Кеннану, тодішньому раднику американського посольства в липні 1944 р. — Тільки так ми можемо навчити їх самоконтролю, який вони повинні мати як громадяни великої держави». «Нашому народові, — продовжував він, — не можна забувати, що він живе в капіталістичному середовищі і що друг сьогодні може бути другом, а завтра — ворогом. Ми не можемо дозволити вам тісно співпрацювати з ними. Ви розкажете їм усілякі речі про ваші країни, про вищий добробут, про те, що ви вважаєте щасливішим життям. Ви заплутаєте їх, послабите їхню лояльність до власної системи»[487].
За допомогою нагляду та репресій режим привчив свій народ триматися подалі від іноземців. Лише діти ще не засвоїли цей урок[488].
Гостей із заходу та господарів конференції розділяла прірва, а їхня історична пам’ять була кардинально відмінною. Балаклавське поле, яке багато важило для британців, не цікавило радянських господарів. Черчиллю і його оточенню було трохи ніяково, що вони виявляли стільки інтересу до історії війни, в якій британські війська вторглися на територію Російської імперії, але незабаром стало очевидним, що в них не було причин для занепокоєння. Їхня охорона з НКВС ніколи не чула про Кримську війну, а радянський адмірал, котрий супроводжував їх у цій поїздці, вважав, що британці хотіли відвідати цю місцину, щоб ушанувати недавні бої між Червоною армією та Вермахтом.
Пізніше Черчилль згадував: «Коли [Бригадир] Пік показував на лінію, де шикувалася Легка бригада, російський адмірал показав майже той самий напрямок і вигукнув: “Німецькі танки йшли на нас звідти”. Трохи пізніше Пік пояснив диспозицію росіян і показав на пагорби, де стояла їхня піхота, після чого російський адмірал утрутився з очевидною гордістю: “Ось де російська батарея воювала і загинула до останнього бійця”». Мені здалося, що саме на цьому етапі варто пояснити, що ми вивчали іншу війну, війну династій, а не народів. Наш екскурсовод не виказав жодних ознак розуміння, але здавався абсолютно задоволеним»[489].
Як не дивно, атмосфера нерозуміння, яка переслідувала радянців і британців до закінчення перебування Черчилля в Криму, мала радше позитивний, ніж негативний вплив на їхні відносини. Кирило Новиков, високопоставлений радянський дипломат, який відповідав за логістику конференції, згадував, що Сталін продовжував по-різному ставитися до Рузвельта й Черчилля до останнього моменту їхнього перебування на радянській землі. Щоб показати повагу до Рузвельта, Сталін незадовго до від’їзду президента наказав доставити до його літака кілька ящиків мінеральної води з Кавказу, яку той похвалив під час конференції. З боку Сталіна не було навіть спроби виказати подібну доброзичливість до Черчилля, якого провела делегація чиновників нижчого рівня комісаріату із закордонних справ. Черчилль, згадував Новиков, був змушений виголосити свою прощальну промову перед командувачем почесної варти.
486
Churchill,
488
Kathleen Harriman to Miss Marshall, Yalta, February 1, 1945, no. 176/9, February 1—5, 1945, Averell Harriman Papers; Майский,
489
Churchill,