Те, що Сталін задумав як образу, вочевидь, залишилося непоміченим. «На летовищі вишикувалася чудова почесна варта військ НКВС, — згадував Черчилль пізніше. — Я оглянув їх у своїй звичній манері, дивлячись кожному просто в очі. Це забрало якийсь час, оскільки їх було не менше двохсот, але радянська преса схвально це прокоментувала. Я виголосив прощальну промову перед входом у літак». У своїй промові він згадав «великого лідера». «Дякую всім вам і, покидаючи російську землю та відомщений Крим, очищений російською доблестю від нечистої загрози Гуна, покидаючи радянську територію, я висловлюю всім вам і вашим вождям, особливо вашому великому лідеру, Верховному головнокомандувачу Маршалу Сталіну, вдячність і захоплення доблесним російським народом та його армією, яке поділяють представники британського народу, розсіяного по всьому світу, по всіх океанах та куточках земної кулі»[490].
Розділ 27
Дні надії
З усіх письменників, які бували в Ялті, найяскравіший опис краєвиду з території Ореанди, царського маєтку поруч із Лівадією, мабуть, залишив нам Антон Чехов. «Ялту було ледве видно крізь ранішній туман, на вершинах гір нерухомо стояли білі хмари, — написав він в одному зі своїх найвідоміших оповідань “Дама з собачкою”[491]. — Листя не ворушилось на деревах, цвірчали цикади, і одноманітний, глухий шум моря, що долинав знизу, говорив про спокій, про вічний сон, який чекає нас. Так шуміло внизу, коли ще тут не було ні Ялти, ні Ореанди, тепер шумить і шумітиме так само байдуже і глухо, коли нас не буде. І в цій незмінності, у цілковитій байдужості до життя і смерті кожного з нас криється, може, запорука нашого вічного порятунку, безперервного руху життя на землі, безперервної досконалості»[492].
Навряд чи західні делегати Ялтинської конференції сподівалися на вічний порятунок через те, що вони зробили в Ялті, але, мабуть, вони були не проти долучитися до безперервного руху до досконалості. Здавалося, вони вже майже його осягнули. «Особливо співають від щастя американці, — писав лорд Моран, згадуючи останній день конференції. — Вони покидають Ялту з почуттям задоволення від досягнутого, почуваючись на вершині світу, і якщо інші конференції зосереджувалися на політичних пропозиціях, Ялта стала ареною важливих рішень, які повинні вплинути на майбутнє світу».
«Глибоко в серці ми справді вірили, що настав світанок нового дня, про який ми всі молилися і говорили так багато років, — сказав Гопкінс після війни своєму біографу Робертові Шервуду. — Ми були абсолютно впевнені, що здобули першу велику перемогу миру, і під словом “ми” я маю на увазі всіх нас, увесь цивілізований людський рід». Лорд Моран записав, що Гопкінс, лежачи на смертному одрі, був твердо переконаний, що зійшла зоря нової утопії. На його думку, росіяни показали, що дослухатимуться до раціональних аргументів, а президент упевнений, що «зможе з ними жити в мирі».
Саме захоплення Гопкінса, а не обережніше переконання Рузвельта щодо можливості співпраці з радянцями в майбутньому, визначало настрій американської делегації. Військові мали свої підстави для задоволення результатами конференції, оскільки участь радянців у війні з Японією стала звершеним фактом. Адмірал Легі повідомив Гарріману, що Тихоокеанська угода «надала поїздці цінності». Генерал Маршалл у розмові зі Стеттініусом висловив ще палкіше захоплення. «Заради того, що ми тут здобули, я із задоволенням залишився б ще на цілий місяць», — сказав він, коли державний секретар припустив, що той, напевно, радий нарешті повернутися додому[493].
Американські дипломати теж не пасли задніх, вихваляючи здобутки конференції. Стеттініус був переконаний, що в підсумку американці виграли. «Загальний баланс конференції чітко свідчить, що Радянський Союз у Ялті зробив більше поступок Сполученим Штатам та Великій Британії, ніж ті зробили радянцям», — писав він у мемуарах. Чарльз Болен пригадував, що «в загальному настрої переважало задоволення». Він вважав рішення «реалістичними компромісами між відмінними позиціями кожної країни» і гадав, що «кожен із трьох лідерів досяг своїх головних цілей». Звичайно, залишалися проблемні питання, перелік яких очолювала Польща, але більшість американців була переконана, що не розв’язане в Ялті врегулює «остаточна» мирна конференція. «Коротко кажучи, — згадував Болен, — коли ми покидали Ялту, була надія на справжню співпрацю з Радянським Союзом у політичних питаннях після закінчення війни»[494].
490
В. Н. Шустов, «Ялтинская конференция в воспоминаниях ее участников», в Г. В. Саенко и др., ред.,
491
Anton Chekhov,
493
Moran,