Не тільки американці пройнялися «духом Ялти». Військовий радник Черчилля, генерал Гастінґс Ісмей, писав верховному головнокомандувачу союзних військ у Південно-Східній Азії адміралу Луїсу Маунтбеттену, що ця конференція стала «великим успіхом, можливо, не стільки завдяки формальним підсумкам, як з огляду на дух щирого співробітництва, який пронизував усі обговорення». Ісмей вважав, що таке ставлення поділяли всі члени делегації, за винятком прем’єр-міністра, «який був розчарований провалом у врегулюванні польської проблеми». Ісмей мав рацію: навіть скептичний Алек Кадоґан покинув Ялту задоволеним. «Як на мене, конференція була цілком успішною, — написав Кадоґан дружині в останній день саміту. — У нас є договір щодо Польщі, який може залагодити розбіжності, принаймні на якийсь час, і гарантує певну незалежність полякам. Ми погодили план Думбартон-Оксу і вирішили ще багато чого, включно з важливою угодою з росіянами про поводження з нашими ув’язненими, яких вони звільняють. Я сподіваюся, світ буде в захваті!»
Члени воєнного кабінету в Лондоні явно були вражені. Дванадцятого лютого, коли вони зібрались обговорити текст комюніке щодо результатів Ялтинської конференції, віце-прем’єр-міністр Клемент Еттлі заявив, що «результати, яких, попри великі труднощі, досягли прем’єр-міністр та міністр закордонних справ, були дуже переконливими». Членів воєнного кабінету потішило рішення щодо Організації Об’єднаних Націй: «Хоч нам довелося поступитися і визнати членами-засновниками Україну та Білу Росію, було очевидно, що американці повністю нас підтримали у цьому питанні».
Воєнний кабінет привітав угоду, «досягнуту щодо дуже складного питання Польщі», і був задоволений тим, що рішення про її західний кордон відкладалося до «Мирної конференції». У справі розчленування Німеччини «залишалося багато простору для маневру». Франція мала отримати власну окупаційну зону, приєднатися до союзницької контрольної комісії та додати свій підпис під Декларацією про визволену Європу. Угоди про Югославію та німецькі репарації не викликали заперечень. Конференцію визнали тріумфом, а уряд вирішив надіслати телеграму Черчиллю й Ідену, в якій відзначав «майстерність та успіх, із якими вони проводили обговорення, і досягнуті ними результати»[495].
Кадоґана вразили не так безпосередні результати, як новий дух співпраці, який виявила радянська сторона. «Я ніколи раніше не бачив, щоб росіяни поводилися настільки легко й люб’язно, — писав він у листі до дружини. — Зокрема Джо проявив себе з найкращого боку. Він велика людина і дуже вражає на тлі двох інших державних діячів, що старіють». Віра в добру волю Сталіна підкріплювала новонароджений оптимізм. «Росіяни довели, що розумні й далекоглядні, і в думках президента чи будь-кого з нас не було сумнівів, що ми зможемо жити і спокійно домовлятися з ними в настільки далекому майбутньому, яке тільки будь-хто з нас може уявити, — сказав Гопкінс Шервуду. — Проте я повинен додати до сказаного одне застереження: напевно, ми всі думали про те, що не можемо передбачити, якими будуть результати, коли щось станеться зі Сталіним. Ми були переконані, що можемо розраховувати на його розважливість, поміркованість і розуміння, але ніяк не можемо бути впевненими в тому, хто буде чи що трапиться після нього у Кремлі».
Погляди Гопкінса поділяли багато його колег. Сталін «поводився зважено і благопристойно, — писав Алджер Гісс, — але важливіше те, що він здавався щирим у своєму примирницькому налаштуванні, із позірною доброзичливістю поступаючись власною позицією в кількох питаннях». «Він поводився дружньо і в багатьох випадках, схоже, йшов на компроміс, щоб досягти згоди», — згадував Легі. «Сталін зробив справжню поступку, зрештою погодившись, що Франція стане однією з держав, що окупують Німеччину, — зазначав Болен. — Кожна країна змінила позицію щодо Організації Об’єднаних Націй». Підбиваючи підсумки конференції, Стеттініус нарахував чотири радянські поступки лише в питанні Організації Об’єднаних Націй: згода на американську формулу голосування в Раді Безпеки, відкликання первісного запиту на членство всіх шістнадцяти радянських республік в ООН, згода запросити приєднатися до ООН країни Латинської Америки, які не оголосили війну Німеччині до початку конференції, а також згода не накладати вето на вільне обговорення питань, що стосуються інтересів великих держав.
495
Lord Ismay,