Готовність Сталіна йти на компроміс, тоді як його підлеглі не поступалися ні на крок, стала несподіванкою. «Цікаво робити припущення про причини гнучкості та люб’язності Сталіна в Ялті, — писав Алджер Гісс. — Мені здається малоймовірним, що цей настрій… усього лише маскував непоступливість. Зрештою, це ми приїхали до Сталіна із запитами, а не навпаки». Гісс, чиє шпигунство на користь Радянського Союзу ніколи не було доведено в суді, але лівацькі симпатії не викликають сумнівів, намагався, як і решта членів американської делегації, збагнути особистість та поведінку Сталіна. Він знав, що Сталін скоїв «жахливі злочини проти свого народу», і ніяк не міг примирити цей факт із простим та скромним образом, у якому маршал успішно виступав у Ялті. «Він стояв у черзі до вбиральні зі своїми помічниками та іншими дрібними пташками, на кшталт нас, тоді як Черчилля відвели до люксу Стеттініуса, а Рузвельт попрямував до власного, — згадував Гісс і підсумував: — Ми так і не розгадали загадку характеру Сталіна. Високопоставлені члени американської делегації намагалися збагнути, чому така начебто розумна і люб’язна людина ставала настільки негнучкою і впертою, коли мова заходила про німецькі репарації чи уряд у Польщі. Стеттініус розв’язав суперечність, узявши на віру заяву Сталіна, що той не має права самостійно ухвалювати рішення. Він вважав, що Сталін перебував під тиском яструбів Політбюро та навіть вбачав у цьому джерело проблем із реалізацією Ялти[496].
Черчилль уважав, що розгадав загадку Сталіна, збагнув логіку його вчинків і міг їх передбачити. «Сталін не збирається лізти до Греції, — сказав він Морану. — У відповідь він очікує свободи дій у Болгарії та Румунії. Погоджений у Москві план “п’ятдесят на п’ятдесят” [для Югославії] працює на його користь. Він віддасть нам на поталу своїх людей у Греції заради більших планів. Я зрозумів: він виконує те, що обіцяє зробити. Складно змусити його сказати, що він щось зробить, але як тільки він на це пристане, то дотримає слова». В останній день конференції Черчилль сказав своєму лікареві: «Сталін згадував про Грецію лише один раз, коли запитав мене, що там відбувається. Він промовив: “Я не хочу когось критикувати чи втручатися, мене цілком задовольняє залишити це на ваш розсуд”». «Емоційну природу Вінстона, — прокоментував Моран, — напевно, глибоко зачепив надійний спосіб, у який Сталін висловив своє зобов’язання не втручатися в Греції».
Черчилль вважав, що може довіряти Сталіну. Він також хотів забути прикрі моменти переговорів у рамках конференції та ладен був відкинути в забуття навмисне використання Сталіним ситуації в Греції, щоб змусити його піти на поступки щодо Польщі та Югославії. «Прем’єр ще раз говорив про можливу катастрофу, якщо зі Сталіним щось трапиться, — записав лорд Моран в останній день конференції. — Його гумор, розуміння та помірність неодноразово справляли на нього глибоке враження». Це враження посилилося наступними днями, оскільки Черчилля дедалі більше зачаровувала магія «духу Ялти». Чотирнадцятого лютого він телеграфував Еттлі в Лондон: «Я глибоко вражений дружнім ставленням Сталіна й Молотова. Це інший російський світ порівняно з тим, що я бачив досі». Черчилль запекло боровся у справі Польщі та німецьких репарацій і думав, що Рузвельт зрадив його більше, ніж Сталін. Він незабаром пошкодує про свою віру в добру волю радянського лідера[497].
Почуття задоволення досягнутим на конференції рівнем співпраці не обмежувалося західними делегатами. За кілька днів після повернення до Москви Молотов надіслав телеграму радянським посольствам із підсумками конференції. «Загальна атмосфера конференції мала дружній характер, і відчувалося намагання домовитися про спірні питання», — стверджувала телеграма. Адмірал Кузнєцов у мемуарах пригадував, що «загальний тон конференції визначався взаємною злагодою та прагненням до згоди». «Кожен учасник Ялтинської конференції знав, що ухвалені в Лівадійському палаці рішення мають величезне значення для мирного майбутнього Європи. Ми відчували, що перебуваємо в центрі історичних подій і що поряд із нами стояла Феміда з терезами в руці», — писав Громико в мемуарах[498].
496
Cadogan,