Для членів радянської делегації Ялта насамперед означала справедливість: покарання агресора та гідну винагороду переможцям — передовсім Радянському Союзу, який найдужче постраждав і найбільше доклався до перемоги. «Сталін часто говорив, що Росія перемагає у війнах, але не знає, як скористатися плодами перемоги, — згадував Молотов через багато років. — Росіяни відмінно борються, але не вміють укладати мир; їх завжди обходять, і вони ніколи не отримують належного». Цього разу вони одержать належне. «Американці визнають справедливість нашої позиції щодо Сахаліну й Курил», — заявив під час конференції піднесений Сталін Громику. Після десятиліть ізоляції Радянський Союз допустили до клубу великих держав: його справедливі вимоги нарешті почули[499].
Іван Майський, який уклав текст телеграми Молотова за підсумками Ялтинської конференції, окреслив радянським послам найбільші здобутки. Окрім Польщі, Югославії та репарацій — питань, за які він особисто відповідав, — Майський перелічив інші радянські досягнення: зобов’язання Заходу визнати Україну та Білорусь членами-засновниками Організації Об’єднаних Націй на конференції в Сан-Франциско; згода західних держав переглянути конвенцію Монтре щодо Чорноморських проток; і останнє, але не менш важливе за попередні пункти, уникнення обговорення Ірану. Загальна ідея телеграми полягала в тому, що Радянський Союз досягнув своїх головних цілей. На початку березня Майський написав приватного листа давній знайомій Олександрі Колонтай, радянській амбасадорці у Стокгольмі, де підкреслив зростання міжнародного впливу Радянського Союзу. «Кримська конференція була вельми цікавою. Моє основне враження зводиться до думки, що наш вплив загалом, а також Сталіна як особистості надзвичайно великий, — писав він. — Сімдесят п’ять відсотків рішень конференції — це наші рішення, зокрема, у польському питанні, щодо Югославії та репарацій. Співпраця між “Великою трійкою” зараз дуже тісна, а Німеччині буде несолодко ні під час війни, ні після неї»[500].
Захоплення Майського результатами конференції відбивало почуття задоволення на вершечку радянської піраміди влади, включно із самим Сталіним. Найкращим доказом цього є список радянських співробітників безпеки та воєначальників, понад тисячу з яких нагородили за їхню роль в організації та проведенні конференції. Підготовлений Берією перелік складався переважно з працівників Наркомату внутрішніх справ та Наркомату державної безпеки. Десятеро з них отримали ордени Михайла Кутузова, якими зазвичай нагороджували командувачів фронтів Червоної армії за підготовку та проведення великих військових операцій, а не співробітників таємних служб, які ніколи не були на фронті. Серед тих, хто здобув найвищу нагороду, були особистий пілот Сталіна генерал В. Г. Грачов та командувач його особистої безпеки генерал Микола Власик[501].
Маршал Георгій Жуков, відвідавши Сталіна в Москві в березні 1945 р., побачив, що той задоволений результатами конференції. Сталін пересвідчився, що принаймні одному із західних лідерів можна довіряти. Його непокоїло, що західні союзники могли укласти сепаратний мир із Німеччиною наприкінці війни, відібравши в Радянського Союзу плоди його перемоги. Він підозрював Черчилля, але, судячи з переказу Жукова, був переконаний, що може довіряти Рузвельту. Сталін потребував американської допомоги не тільки для перемоги над Німеччиною, а й для відновлення Радянського Союзу. Рузвельт переконав Сталіна в Ялті, що співпраця із Заходом, особливо зі Сполученими Штатами, таки можлива. Це усвідомлення зробило радянців більш відкритими для компромісу, ніж будь-коли, і сприяло виникненню атмосфери надії та взаємної довіри, яку поділяли всі учасники[502].
Ялтинські угоди позначили пік взаєморозуміння, якого надалі ніколи не вдавалося досягнути. Найближчими місяцями Сполучені Штати та Британія зблизяться, але подібного прогресу у відносинах із Радянським Союзом не буде. У спогадах Алджер Гісс окреслив межі духу Ялти: «Сталін, як і Черчилль, часто і наполегливо говорив про важливість збереження єдності великої держави після війни. Можливо, кожен окремо й бажав такої єдності, але тільки якщо її можна буде отримати на власних умовах без компромісу»[503].
501
Beria to Stalin, Februаry 23, 1945, ГАРФ, r-9401, op. 2, d. 93, fols. 135—82; А. И. Кокурин, «Охрана и хозяйственное обслуживание руководителей СССР, США и Англии», в Ялта 1945-2000:
502
Георгий Жуков,