І лише після того, як він заручився підтримкою Гаррімана, справа, хоч і повільно, але почала рухатись. Після звернення посла до Андрія Вишинського невеликій групі американців, включно з лікарем, дозволили вилетіти до Любліна радянським літаком. Цей обмежений американський успіх був недовговічним. Уже в Польщі виявилося, що групі не дозволяли покидати місто. Гарріман звернувся до Рузвельта із проханням втрутитися особисто і розв’язати питання зі Сталіним. Він відчайдушно намагався забезпечити дозвіл для американських літаків вилетіти до Польщі й евакуювати американців[511].
Третього березня Рузвельт відправив свою жорстку телеграму Сталіну. Той відповів за два дні після того. Він запевнив президента, що труднощі Червоної армії, пов’язані із транспортуванням американських військовополонених до транзитних таборів у радянському тилу, вже позаду. В Одесі перебувало 1200 американців, інші туди прямували, тож не було потреби направляти американські літаки чи представників до Польщі. Сталін намагався заспокоїти Рузвельта: «Я хочу запевнити вас, що з нашого боку ми зробимо все можливе, щоб створити для них [американських військовополонених] сприятливі умови, як тільки вони опиняться на території, яку займуть радянські війська».
Відповідь Сталіна не задовільнила Діна. Він хотів особисто поїхати до Польщі, і Гарріман знову звернувся до Вишинського по дозвіл. Отримана відповідь вела його в дипломатичну пастку. Вишинський хотів, щоб Дін подав запит на отримання дозволу до польського уряду, що, на думку Гаррімана, було б рівноцінно визнанню американцями контрольованого Москвою уряду. Гарріман знову звернувся до президента, який надіслав Сталіну ще різкіше повідомлення. «Чесно кажучи, я не можу зрозуміти ваше небажання дозволити американським офіцерам надати їхнім людям допомогу в цьому питанні, — писав Рузвельт. — Цей уряд максимально задовольнив усі ваші запити. Я зараз прошу вас піти йому назустріч у цьому конкретному питанні. Будь ласка, зателефонуйте Гарріману, [який зможе] докладно пояснити мої побажання».
Деякі частини повідомлення звучали радше як наказ, ніж як прохання. Однак Сталін залишився незворушним. Двадцять другого березня він повідомив президентові, що його джерела інформації помилялися. У Польщі залишилося лише сімнадцять американців, і їх невдовзі доправлять літаком до Одеси. Радянський диктатор перейшов на більш неформальний, майже особистий тон. «Що стосується запиту у вашому повідомленні, то мушу сказати, що якби цей запит стосувався мене особисто, то я б легко погодився навіть на шкоду власним інтересам. Проте в цьому разі справа стосується інтересів радянських армій на фронті та радянських командувачів, які не хочуть присутності додаткових офіцерів, які не мають ніякого відношення до військових операцій». Сталін використовував своїх військових командирів, які не мали жодного стосунку до військовополонених (останні повністю перебували у віданні НКВС) як привід ще раз сказати «ні».
Він також був готовий перейти в наступ. Як це вже раніше робили радянські дипломати та пропагандисти, Сталін звинуватив американців у жорстокому поводженні з радянськими громадянами під вартою: «Колишні американські військовополонені, звільнені Червоною армією, перебувають у радянських таборах для військовополонених у хороших умовах, принаймні в кращих, ніж колишні радянські військовополонені в американських таборах, де вони частково розміщені разом із німецькими військовополоненими, і де деякі з них зазнавали несправедливого поводження та незаконних незручностей аж до побиття, про що неодноразово повідомлялося американському уряду»[512].
Це був кінець листування між двома лідерами стосовно військовополонених. Гарріман закликав Рузвельта надіслати ще одну телеграму з вимогою необмеженого доступу до американських військовополонених у Східній Європі, але президент відмовився. Тоді на порядку денному перебували й інші невідкладні питання, зокрема участь Радянського Союзу в Конференції Організації Об’єднаних Націй. Крім того, стало очевидним, що радянці не пустять до Польщі американських представників. Американський тиск дав певні позитивні результати, і в’язнів негайно перевели до Одеси, де Дін та його люди піклувалися, щоб їх годували, надавали медичну допомогу та відправляли додому.