Ця суперечка стала першим випробуванням Ялтинських угод. Наслідки її були у кращому разі неоднозначними: радянці були готові дотримуватися букви угод, але не зважали на їхній дух. Вони були готові надати американським представникам доступ до колишніх військовополонених, але тільки у транзитних таборах у глибині радянської території, а не в нещодавно захоплених районах Східної Європи. Радянців непокоїло використання американцями проблеми військовополонених як приводу для введення своїх військовослужбовців у Східну Європу, щоб збирати там інформацію про радянські дії. Радянська політика полягала в закріпленні регіону за собою, і Сталін не збирався її міняти. Американці, своєю чергою, вважали, що радянці хочуть хитрістю змусити їх визнати люблінський уряд і відмовлялися клювати на гачок.
Радянці поводилися з американськими військовополоненими погано за американськими стандартами, але досить добре — за своїми й, безперечно, краще, ніж до власних співвітчизників, які опинилися в нацистському полоні. Їхні умови життя відповідали умовам життя червоноармійців, і цей факт повністю усвідомлював Дін та інші представники американської місії в Москві. Проблема полягала в тому, що ці стандарти були надзвичайно низькими. Дін виявив, що харчування в одеському таборі буде достатнім лише за умови постачання американських запасів із Москви. Дізнавшись про умови в транзитних таборах Червоної армії, багато американських військовополонених у Східній Європі воліли рятуватися самотужки, уникаючи радянських військ, ховаючись у лісах та втікаючи з таборів, якщо була така змога. Це додатково погіршувало відносини, оскільки необізнані з реальною ситуацією радянці применшували кількість американських військовополонених у своєму тилу, тоді як американці її перебільшували.
Саме через емоційно й культурно навантажене питання військовополонених Рузвельт уперше втратив витримку в спілкуванні зі Сталіним і повністю став на бік своїх представників у Москві, яких жахливо втомив радянський спосіб ведення справ. Різкий тон повідомлень Рузвельта Сталіну, що настільки відрізнявся від його попередніх телеграм, можна частково пояснити тим фактом, що їх готував адмірал Легі й надихали посадовці Державного департаменту на кшталт амбасадора Гаррімана, яких глибоко розчарувала поведінка СРСР після Ялти. Це розчарування незабаром перекинулося і на самого президента.
Тринадцятого березня він викликав до свого кабінету одного із провідних економістів власної адміністрації, Леона Гендерсона, щоб обговорити політику союзників у Німеччині. Він сказав Гендерсону не надто квапитися з американськими ініціативами в Німеччині через можливі сюрпризи з боку радянців. «Він зауважив, — пригадував пізніше Гендерсон, — що англійці, французи і ми самі дотримуватимуться домовленостей, але росіяни діятимуть на власний розсуд! Я запитав, чи вони недостатньо ретельно виконували те, на що погодились. Я пам’ятав протоколи. Він мовив, що так, протоколи або те, що можна показати, вони виконуватимуть, але щодо решти діятимуть, як заманеться».
Спливав час, і криза з приводу поводження з американськими військовополоненими поглиблювалася, а розчарування президента дедалі більше зростало. Двадцять четвертого березня Анна Розенберґ Гофман, неофіційна радниця Рузвельта з питань ринку праці, стала свідком його реакції на телеграму Сталіна, яку йому принесли під час обіду. Прочитавши телеграму, Рузвельт «міцно стиснув руками бортики свого інвалідного крісла і сказав: «Аверелл [Гарріман] має рацію: ми не можемо мати справ зі Сталіним. Він порушив усі обіцянки, які дав у Ялті». Президент мав на увазі не лише суперечку стосовно американських військовополонених, але й політику Сталіна у країнах Східної Європи[513].
Восьмого березня 1945 р. Кетлін Гарріман написала своїй сестрі Мері з Москви: «Тепер війна знову просувається добре, особливо з наступом на Західному фронті. Боже, це захопливо. Однак цю новину трохи затьмарюють наші браві союзники, котрі наразі діють як справжнісінькі негідники. Аверелл дуже зайнятий — і з Польщею, і з військовополоненими, і напевно з Балканами. У будинку чути тупіт, голоси, телефонні дзвінки протягом усієї ночі, аж до світанку». Гарріман, ключова фігура кризи стосовно військовополонених, також відіграв важливу роль у двох інших кризах, які почали розвиватися у відносинах між союзниками наприкінці лютого та в березні 1945 р. Вони стосувалися радянської поведінки в Румунії та Польщі[514].
513
Deane,
514
Kathleen Harriman to Mary, March 8, 1945, Moscow, no. 177/9, March 7—10, 1945, Averell Harriman Papers.