Стурбовані потенційним упливом тверджень Миколайчика на британську громадську думку, чиновники Форін Офіс організували його зустріч із Черчиллем та Іденом. Іден зустрівся з Миколайчиком і Тадеушем Ромером, колишнім міністром закордонних справ Польщі, після свого повернення 20 лютого і був глибоко розчарований їхньою реакцією. «Я навчився не чекати ніякої подяки за жодну річ, яку ми можемо зробити для інших людей, але мушу зізнатися: я аж ніяк не очікував, що ці джентльмени будуть настільки скептичними щодо досягнутої на Кримській конференції домовленості, а відтак і настільки критично поставляться до плану». Новини про бунт, що розпочався в таборі Арцішевського та поширився на прихильників Миколайчика, швидко досягли британських політичних кіл[522].
У зверненні Черчилля до Палати громад 27 лютого саме врегулювання польського питання спричинило найбільшу полеміку. Промову Черчилля неодноразово переривали, і 25 членів парламенту, переважно з його власної Консервативної партії, проголосували проти рекомендації свого лідера схвалити Ялтинські рішення, вважаючи їх порушенням зобов’язань Великої Британії перед її польським союзником. Незгоду не проґавив Йозеф Ґеббельс, який уважно відстежував дебати. «Критика ялтинських рішень виходить із кіл торі, — надиктував він речення у своєму щоденнику. — Група торі, що формує внутрішнє коло, вже давно намагається навернути Черчилля на правильний шлях або скинути його. У цих колах люди говорять про Польщу, маючи, звісно ж, на увазі Німеччину»[523].
Ґеббельс помилявся. Обговорення стосувалося Польщі, і воно щойно розгорталося. У Москві розпочалася робота комісії Молотова-Гаррімана-Керра, якій довірили формування нового польського уряду. Перед першою зустріччю 23 лютого 1945 р. британці, бажаючи уникнути повторення Ялти, наполягали на спільній стратегії з американцями. Вони стверджували: навіть якщо радянці вважатимуть, що західні союзники проти них «змовляються», негативний ефект цього враження значно переважить усвідомлення того, що британці й американці «знаходять спільну мову з багатьох важливих питань». Метою Заходу було забезпечити належне представництво поляків-некомуністів у новому уряді й гарантувати їм здатність впливати на рішення та їх виконання.
Британці підозрювали, що Молотов використовуватиме фасад люблінського уряду, щоб накласти вето на некомуністичних кандидатів, висунутих західними послами. Вони запропонували не забороняти запрошення жодного кандидата до Москви без одностайної на те згоди. «Тому ми повинні пропонувати», твердили інструкції Міністерства закордонних справ для посла Великої Британії в Москві, щоб «комісія негайно запросила представників “Любліна” та невизначену кількість представницьких поляків із самої Польщі та з-поза її меж до Москви, щоб під егідою комісії обговорити, як можна сформувати представницький уряд, розподілити основні посади та виконувати президентські функції у передвиборний період»[524].
Британці мали рацію. Молотов використовував люблінських поляків як ширму, щоб накласти вето на запрошення деяких провідних польських політиків, яких пропонували західні союзники, насамперед Станіслава Миколайчика. Молотов хотів спочатку запросити лише представників люблінського уряду, а пізніше додати представників поляків-некомуністів. Західні посли перебували в Москві в надзвичайно невигідному становищі не тільки через відсутність надійної інформації та погану координацію, а й через те, що їхню внутрішню безпеку «зламали». Радянці знали про їхні плани та розбіжності завдяки своїм численним агентам на Заході. Як завжди, їхні шпигуни зробили чудову роботу, забезпечивши своїх кураторів точною інформацією про британську та американську стратегію і тактику на переговорах.
Згідно з офіційною історією російських розвідувальних служб, у березні та квітні 1945 р. радянські лідери мали в своєму розпорядженні інструкції Міністерства закордонних справ для Кларка Керра, написані незабаром після Ялтинської конференції, які визначали позицію Великої Британії щодо формування нового польського уряду, і копію листа Міністерства закордонних справ про реакцію генерала Владислава Андерса на рішення Ялти. Копії цих документів надійшли до Москви безпосередньо з Лондона: їх надали учасники Кембриджської п’ятірки[525].
Улітку 1944 р. Дональд Маклін, член Кембриджської п’ятірки, який переїхав до Вашингтона, щоб обійняти посаду в посольстві Великої Британії, почав надавати інформацію про британсько-американські відносини через резидентуру НКДБ у Нью-Йорку. Його документи часто вважалися настільки важливими й терміновими, що замість того, щоб відправити їх до Москви дипломатичною поштою, їх кодували та відправляли телеграмами. Так сталося у випадку з листуванням між Міністерством закордонних справ і послом Великої Британії у Москві сером Арчибальдом Кларком Керром та послом у Вашингтоні лордом Галіфаксом у березні 1945 р.
522
Winston Churchill, “Poland,” February 21, 1945, FO371/47579/2896, 137—38, PRO; “Letter from M. Mikołajczyk,” Daily Herald, February 16, 1945; memo on Mr. Harvey’s conversation with Mr. Romer, February 18, 1945, FO371/47579/2896, 218—20, PRO; Mr. Eden to Sir O. O’Malley, February 20, 1945, FO371/47579/2896, 125—26, PRO.
523
Churchill,
524
British memo of February 18, 1945, FO371/47579/2896, 4042, PRO; TK, no. 177/3, February 18—22, 1945, Averell Harriman Papers; Correspondence between the Chairman of the Council of Ministers of the USSR, 1:331—32, 339—44; Kersten,