На Сталіна це не справило враження. Він відкинув паралель Рузвельта між зустріччю у Швейцарії та переговорами про капітуляцію німецьких військ на Східному фронті. В останньому випадку війська були оточені й не мали іншого вибору, як здатися, щоб уникнути знищення, тоді як на Західному фронті німецькі війська не були оточені та не стикнулися з перспективами анігіляції. «Якщо, втім, — писав Сталін, — німці на півночі Італії прагнуть переговорів, щоб здатись і відкрити фронт для військ союзників, тоді вони повинні мати інші, більш далекосяжні цілі, що впливають на долю Німеччини». Сталін відкрив свої найбільші страхи: він хотів уникнути ситуації, коли німецьке командування припинить воєнні дії з англо-американськими союзниками, продовжуючи воювати на Східному фронті. Він стверджував, що під прикриттям швейцарських переговорів німці вже перекидали свої підрозділи з Італії на Східний фронт.
Рузвельт, не впевнений, чи потребував реакції лист Сталіна, усе-таки підписав відповідь, де зазначалося, що вилучення трьох німецьких дивізій (дві з них перекинули на Східний фронт) відбулося задовго до того, як почалися переговори у Швейцарії. Рузвельт також категорично заперечував саме існування перемовин. «Немає ніяких переговорів про капітуляцію, — заявив Рузвельт. — Я повинен повторити, що зустріч у Берні мала єдину мету — налагодити зв’язок із компетентними німецькими офіцерами, а не будь-які перемовини».
Підозри Сталіна наростали щодень. А американці та британці не могли погодити власні версії. Хоч Рузвельт продовжував заперечувати, що переговори коли-небудь відбувалися, фельдмаршал Алекзандер поінформував радянців про зустріч із Вольфом 19 березня. У своєму листі від 3 квітня, надісланому наступного дня після отримання телеграми Алекзандера, Сталін змінив свій тон і припустив, що президент не був «повністю поінформований», натякаючи, що той не знає, що відбувається у його власному господарстві. Утім, наступне твердження свідчило або про параною Сталіна, або про свідому провокацію з його боку. Можливо, це було одне і друге разом. Він послався на інформацію, що перебувала в розпорядженні його «військових колег», стверджуючи, що «переговори відбулись і що вони закінчилися угодою з німцями, завдяки чому німецький полководець на Західному фронті маршал Кессельрінґ повинен відкрити фронт для англо-американських військ і дозволити їм рухатися на схід, а британці та американці обіцяли натомість полегшити умови перемир’я для німців».
Тепер настала черга американців дивуватися. Воєнний міністр Генрі Стімсон порадив колегам бути дуже обережними, складаючи відповіді, і враховувати «дивовижну ситуацію в голові Сталіна та в головах його персоналу». Наступний лист Рузвельта до Москви підготував генерал Маршалл та відредагував адмірал Легі. Він передавав «здивування» президента щодо отриманого раніше повідомлення Сталіна і ще раз заперечив проведення будь-яких переговорів у Швейцарії, стверджуючи, що зустрічі там «не мали жодних політичних наслідків». Він також висловив сумнів у надійності Сталінових «інформаторів» та намагався перекласти відповідальність за непорозуміння між союзниками на німців. «Я переконаний, що в Берні ніколи не велося ніяких переговорів, і мені здається, що ваша інформація з цього приводу напевне отримана з німецьких джерел, які доклали наполегливих зусиль, щоб створити розбіжності між нами, щоб певною мірою уникнути відповідальності за свої воєнні злочини. Якщо це було метою Вольфа в Берні, то ваше повідомлення доводить, що він мав певний успіх». Рузвельт як у воду дивився. Саме це було метою німецької операції «Вовна».
Сталін був налаштований більш примирювально в наступному повідомленні, надісланому 7 квітня: «У моєму посланні від 3 квітня мова йшла не про чесність і надійність. Я ніколи не сумнівався у вашій чесності та надійності». Підтримуючи своє попереднє твердження, що німці та західні союзники уклали угоду, він указав на жорсткий опір німецьких військ на сході, на відміну від їхнього небажання воювати на англо-американському фронті. «Що стосується моїх інформаторів, — писав він, — я можу запевнити вас, що це чесні та скромні люди, які акуратно виконують свої обов’язки та не мають наміру когось образити. Ці люди неодноразово випробувані нами на ділі»[549].
549
Correspondence between the Chairman of the Council of Ministers of the USSR and the Presidents of the USA and the Prime Ministers of Great Britain during the Great Patriotic War of 1941—1945 vol. 2, Correspondence with Franklin D. Roosevelt and Harry S. Truman (August 1941—December 1945) (Moscow, 1957), 192—209; cf. Smith and Agarossi,