Ким були «чесні та скромні люди» Сталіна, які знали про переговори? І британці, й американці вважали, що інформацію про переговори в Берні злили Сталіну німці. Лорд Бівербрук, довірена особа Черчилля, який поділяв цю думку, навіть порадив прем’єр-міністру звернутися до Сталіна з проханням розкрити інформацію, що знали радянці про переговори. Якби Черчилль це зробив, а Сталін із якоїсь причини вирішив задовольнити цікавість Бівербрука, британці та американці були б надзвичайно здивовані.
Автори радянського телевізійного блокбастера 1970-х рр. «Сімнадцять миттєвостей весни», де йшлося про переговори генерала Вольфа у Швейцарії, приписували зрив «сепаратних переговорів» у Берні радянському агенту Максові Отто фон Штірліцу. Саме цю версію засвоїли покоління радянських та східноєвропейських телеглядачів. Правда була набагато прозаїчнішою. Прототипом Штірліца був працівник гестапо й затятий азартний гравець Віллі Леман, якого радянці завербували наприкінці 1920-х рр. Його викрила та розстріляла німецька контррозвідка 1942 р. задовго до початку швейцарських переговорів. Після арешту Лемана радянці більше не мали «кротів» у нацистському апараті безпеки, які могли б звітувати про німецькі контакти із Заходом[550].
Автори офіційної історії російських розвідувальних служб, виданих після розпаду Радянського Союзу, стверджують, що інформація про Бернські переговори надійшла від членів «Кембриджської п’ятірки». Дев’ятого квітня НКДБ прозвітувало, що, згідно з отриманою в Лондоні інформацією, до того як Кессельрінґ зайняв посаду командувача Західного фронту, чи то він, чи то два вищих німецьких офіцери провели переговори з союзниками щодо капітуляції німецьких військ на італійському фронті. Джерело цієї інформації, агент ФБР, почув про переговори від співробітника УСС, який прибув до Британії з Італії. Радянський агент отримав підтвердження цієї чутки від Ґая Лідделла, керівника відділу британської контррозвідки (MI5). З огляду на те, що тоді один із членів «Кембриджської п’ятірки» Ентоні Блант працював у MI5 і був близьким до Лідделла, мабуть, ця інформація надійшла до радянців саме від Бланта. Вона відобразила помилкове переконання багатьох офіцерів союзників, які безпосередньо не брали участь у переговорах, про те, що союзники розмовляли з Кессельрінґом, і правильно визначило їхню мету: капітуляцію німецьких військ на італійському фронті[551].
Навесні 1945 р. Сталіна найбільше хвилювала одна-єдина річ: можливість сепаратного миру між західними союзниками та нацистською Німеччиною або, більш реалістично, відкриття німцями Західного фронту для англо-американських армій, що дозволило б їм узяти під контроль Німеччину і, можливо, частину Східної Європи до приходу туди Червоної армії. У Тегерані основною проблемою Сталіна було те, чи відкриють західні союзники другий фронт; тепер же він був стурбований тим, що цей фронт рухався надто швидко. Наприкінці березня 1945 р., виступаючи перед чехословацькою делегацією, що відвідувала з візитом Кремль, Сталін відверто висловив свою недовіру до західних союзників. «Ми боремося з німцями і будемо робити це до кінця, — заявив він. — Однак нам слід мати на увазі, що наші союзники намагатимуться врятувати німців і змовитися з ними. Ми будемо нещадні до німців, але наші союзники намагатимуться обійтися з ними якомога м’якше»[552].
Бернська криза допомогла Сталіну утримати союзників на оборонних позиціях, поки він продовжував захоплювати Східну Європу. Даллесу наказали розірвати всі контакти з Вольфом, а німецькі війська в північній Італії здалися союзникам аж 2 травня, за два дні після того, як смерть Гітлера звільнила німецьких генералів від присяги на вірність фюреру. Західні союзники мали бути особливо обачними з будь-якими новими зверненнями від німців. Вони не могли бути впевнені, чи про це не дізнається параноїдальний Сталін. Але параноя Сталіна мала межі. Граючи на побоюваннях Рузвельта щодо можливого виведення Радянського Союзу зі ще не створеної Організації Об’єднаних Націй, Сталін не дозволив Бернському інциденту завадити реалізації тих положень ялтинських угод, які слугували його власним цілям. Серед них — радянський вступ у війну з Японією, який тепер був неминучим: 5 квітня СРСР він скасував пакт про нейтралітет із Японією.
У своєму останньому листі до Сталіна, підписаному 11 квітня 1945 р., президент Рузвельт зазначив, що бернський інцидент нарешті «залишився у минулому». Це було так, але союзницьким відносинам було завдано серйозної шкоди, а також перекреслено всі залишки взаємної довіри після Ялтинської конференції. Бернський інцидент відкрив нову еру у відносинах між Сходом і Заходом, яка знайшла повне вираження в довгих десятиліттях холодної війни — епохи конкуренції шпигунства, підживлюваної геополітичною параноєю[553].