Розділ 30
Розігруючи ялтинську карту
У розпал бернської кризи Андрій Громико повідомив Державний департамент, що Молотов, який мав очолити радянську делегацію на конференції в Сан-Франциско, залишиться в Москві заради участі в засіданні Верховної Ради. Двадцять четвертого березня Рузвельт звернувся безпосередньо до Сталіна і попросив його відправити Молотова принаймні на першу сесію. «Я боюся, що відсутність пана Молотова буде сприйнята у всьому світі як брак... інтересу з боку радянського уряду до великих цілей цієї конференції», — писав він. Сталін не відступав: Молотов залишиться у Москві. «Що стосується різних тлумачень, — зазначав Сталін, — ви розумієте, що це не може визначити рішення, які треба ухвалити»[554].
Сталін був невдоволений Рузвельтом і готовий підважити єдину річ, яка важила для нього найбільше, — ООН. Він вирішив залишити Молотова на батьківщині посеред чергової суперечки між радянським посольством у Вашингтоні та Державним департаментом щодо участі радянських республік України й Білорусії в конференції у Сан-Франциско. Дванадцятого березня Громико поінформував Державний департамент про те, що до Сан-Франциско прибудуть тридцять членів української та білоруської делегацій для участі в конференції. Це оголошення виявилося цілковитою несподіванкою для американців. Державний секретар Стеттініус був обурений і пізніше визнав, що «мав серйозні проблеми з Громиком із цього приводу». Виступаючи з нотатками, підготовленими до його зустрічі з радянським послом, він зазначив, що «на Кримській конференції чітко вирішили, що обидві республіки не будуть запрошені до Сан-Франциско». Це було перебільшення. Усі погодилися, що членство республік буде розглянуте на першій сесії організації, але чи за їхньої участі, чи без — було не зрозуміло.
Стеттініус попросив Рузвельта звернутися до Сталіна особисто. Алджер Гісс направив Стеттініусу чернетку пропонованого листа Рузвельта, який містив попередження Сталіну: «Якщо чесно, то труднощі, які стосуються і наслідків для громадської підтримки запропонованої організації, і ставлення інших урядів, видаються значно більшими, ніж я уявляв». Але Гісс наполегливо відраджував Стеттініуса відправляти такий лист. Досвідчені співробітники Державного департаменту намагалися заспокоїти Стеттініуса, порадивши йому спочатку зустрітися з Громиком. Тактика спрацювала: листа Сталіну не відправили. Натомість 29 березня державний секретар направив послу ноту, в якій зазначав, що в Ялті «не було взято жодних зобов’язань щодо присутності представників цих республік у Сан-Франциско»[555].
Вдалося уникнути дипломатичного скандалу, однак радянці своєї позиції не змінили. Коли заступник держсекретаря Джозеф Ґрю прочитав ноту свого уряду Громику, радянський посол відповів: «Це не наше тлумачення». У кінцевому підсумку радянська інтерпретація перемогла. До кінця березня зобов’язання Рузвельта перед Сталіним, зроблене в Ялті: надати СРСР три голоси у відповідь на отримання трьох голосів США, — перестало бути таємницею. Його злили у пресу представники американської делегації на конференції в Сан-Франциско. Американську громадськість обурила готовність уряду порушити власний принцип «одна держава — один голос». Обурення було Вашингтоном, а не Москвою, яка подібних зобов’язань на себе не брала. Адміністрація швидко відмовилася від власного запиту на додаткові голоси. Українці й білоруси тепер могли приїхати, не викликаючи підозр: таємна угода стала відома широкій громадськості.
Якщо американські політики й дипломати мусили аналізувати власні дії та шукати винних, намагаючись пояснити громадськості, як вони виявилися настільки несумлінними, то в радянців таких клопотів не було. Наприкінці квітня дві делегації, одягнені в абсолютно нові «американські костюми», придбані за виділені урядами України та Білорусії кошти, прибули до Сан-Франциско та взяли участь у конференції. Як і було погоджено, дві республіки прийняли до Організації Об’єднаних Націй з американською та британською підтримкою. У мемуарах, однак, Громико писав, що на конференції у Сан-Франциско «радянські представники протягом усієї роботи відчували, що західні делегати були людьми іншого світу, мислили іншими категоріями»[556].
555
556
Memorandum of Conversation, March 29, 1945, Subject: Representation in World Organization, Joseph Clark Grew Papers, Houghton Library; Conservations, MS Am 1687.3 vol. 6 (45), Центральний державний архів вищих органів влади та управління України, фонд 1, oп. 16, спр. 33 (Документи Сан-Франциської конференції), фонд 4669, oп. 1, спр. 21, План беседы Мануильского и Коротченко по хозяйственным вопросам Наркомата иностранных дел СССР, 6 февраля 1944 г.; Leahy, I