У березні Сталін несподівано змінив свою позицію щодо розчленування Німеччини, і його мотивувала до цього не громадська думка в СРСР, а геополітичні міркування. Це була фундаментальна зміна політики — не інакше як капітуляція щодо однієї з основних поступок, яку він отримав від союзників у Ялті, де наполягав, щоб до тексту переданого Німеччині документа про капітуляцію додали слово «розчленування».
Перше засідання Лондонської комісії з проблем Німеччини відбулося 7 березня, і в ньому взяли участь Ентоні Іден; Вільям Стренґ, посол Великої Британії в Європейській консультативній комісії; Федір Гусєв, радянський посол у Лондоні; і Джон Ґ. Вайнант, американський посол у Великій Британії. Чернетка інструкцій Ідена для комісії передбачала, що вона має розпочати роботу з вивчення того, чи справді потрібно розчленувати Німеччину, чи достатньо встановити контроль над німецькою промисловістю, роззброїти та демілітаризувати країну. Гусєв забив на сполох у телеграмі, надісланій 10 березня в Москву. За шість днів по тому він звернув увагу Стренґа на розбіжності між інструкціями Ідена та прийнятим у Ялті рішенням. Проте 24 березня Гусєв отримав телеграму від Молотова з інструкціями погодитися на британське формулювання і повідомити комісію, що СРСР вважав рішення Ялти про розчленування засобом тиску на Німеччину, якщо інші заходи не досягнуть успіху. Дипломати Альянсу були приголомшені; їхнє полегшення було відчутним[557].
Що ж могло пояснити цю зміну? Підготовлені Максимом Литвиновим напередодні Ялтинської конференції доповідні записки показують, що радянська верхівка вбачала у розчленуванні Німеччини одну зі своїх цілей. Загалом воно вважалося в Москві основним інструментом усунення німецької загрози, який надав би Радянському Союзові перепочинок на десять-двадцять років, після чого той знову був би готовий зіткнутися з капіталістичним Заходом. Утім, такий підхід зустрів несподіваний опір Заходу. Продовження маневрів Ідена в лондонській комісії явно засвідчило, що хоч радянці перемогли в ялтинській битві, проте війна все ще тривала. Виграти без чіткого зобов’язання західних союзників підтримати розчленування було практично неможливо. І Сталін, імовірно, мав сумніви не тільки щодо його практичності, а й щодо бажаності[558].
Сильний центральний уряд був необхідним, щоб гарантувати збір репарацій з усієї Німеччини. З огляду на те, що промислові райони країни перебували в зоні окупації західних союзників, добрі відносини мали першочергове значення, щоб радянці могли накласти руки на німецьке промислове устаткування. Москва вирішила відмовитися від розчленування та здобула кілька пропагандистських очок. Молотов пояснив Гусєву несподівану зміну політики таким чином: «Англійці й американці, які першими поставили питання про розчленування Німеччини, зараз хочуть перекласти провину за розчленування на СРСР, щоб звести наклеп на нашу державу в очах світової громадської думки». Віднині Сталін міг розповідати Вільгельму Піку та іншим німецьким комуністам, що розчленування було ідеєю капіталістів.
Це стало офіційною лінією на майбутні десятиріччя. Редактори радянських записів із Тегеранської та Ялтинської конференцій не зупинилися перед видаленням численних сталінських зауважень на користь розчленування. Сталін суттєво полегшив завдання з цензурування таких заяв. На відміну від Рузвельта й Черчилля, він ніколи не пропонував конкретного плану розчленування Німеччини. Навіть у Ялті нібито порушував це питання лише для того, щоб «точно визначити, у чому полягають наміри трьох урядів». Дев’ятого травня, в офіційний радянський День перемоги, Сталін звернувся до свого народу, заявивши, що Радянський Союз «не має наміру розчленувати або знищити Німеччину». Умови капітуляції, які союзники зрештою виставили Німеччині в червні 1945 р., не включали положення про розчленування. Це було істотним зрушенням, але лише одним із багатьох[559].
Якщо в той самий час, як Сталін дав задній хід у Німеччині — поза межею сфери свого прямого контролю, він дав повний уперед реалізації своїх задумів на території, яку контролював, зокрема у Польщі.
Московські переговори між Молотовим, Гарріманом та Кларком Керром зайшли у глухий кут, і наприкінці березня заохочуваний Черчиллем Рузвельт вирішив звернутися безпосередньо до Сталіна. У відправленій 31 березня телеграмі Рузвельт висловлювався в зовсім іншому тоні, ніж у своєму оптимістичному зверненні до Конгресу на початку місяця. «Я не можу приховати від вас занепокоєння, з яким розглядаю розвиток подій, що становлять узаємний інтерес, після нашої плідної зустрічі в Ялті», — почав він. Президент поскаржився на «розчарування від браку поступу у справі втілення досягнутих на Конференції політичних рішень, яких чекає світ, зокрема тих, що стосуються польського питання». Він також висловив здивування тим, що положення Декларації про визволену Європу, як здавалося, не стосувалися Румунії.
559