Поки переговори в Москві затягувалися, радянці активно діяли в Польщі, щоб отримати бажані результати. Вони переслідували керівників польського підпілля на схід та на захід від лінії Керзона. Звіти, отримані польським урядом в еміграції у лютому 1945 р. та передані британському й американському послам у Москві, свідчать про те, що НКВС був зайнятий депортацією поляків на схід: п’ять тисяч поляків із Гродна, десять тисяч поляків із Білостока та сімдесят шість тисяч із Познані. Радянці також заарештовували командирів польської Армії Крайової та піддавали їх «жорстким та жорстоким допитам».
У березні 1945 р. НКВС розпочав політичні консультації з керівниками польського підпілля. Здавалося, що ялтинські угоди нарешті почали працювати і радянці були зацікавлені у контактах з опозицією для підготовки обіцяних виборів. Проте, коли 27 березня лідери польського підпілля під керівництвом головнокомандувача польської Армії Крайової генерала Леопольда Окуліцького з’явилися на зустріч із радянськими посадовцями, ті їх заарештували, незважаючи на попередні гарантії особистої безпеки. Для Окуліцького це був його другий арешт радянцями (перший відбувся 1941 р.) і велика несподіванка, адже в січні 1945 р., напередодні Ялтинської конференції, він наказав розпустити Армію Крайову, щоб не провокувати радянські репресії проти польського суспільства в цілому.
Генерала Окуліцького та п’ятнадцятьох інших очільників польського підпілля доправили до Москви, де вони постали перед судом у червні 1945 р. Окуліцького, який воював проти нацистської Німеччини 1939 р. і був одним із лідерів Варшавського повстання 1944 р., звинуватили у плануванні військової коаліції з Німеччиною проти СРСР, шпигунстві, тероризмі й причетності до підпільної організації, яка була розформована лише для прикриття подальшої підривної діяльності. Його засудив до десяти років позбавлення волі Василь Ульріх, горезвісний суддя московських показових судилищ 1930-х рр. У грудні 1946 р. Окуліцького просто вбили в московській в’язниці[563].
З іншого боку лінії Керзона представники Кремля просували агресивну радянізацію, усуваючи всі інституційні зв’язки, що поєднували цю частину довоєнної Польщі із зовнішнім світом. Їхньою головною мішенню стала Українська греко-католицька церква, яка, зберігаючи православні ритуали і традиції, перебувала під юрисдикцією Рима. Одинадцятого квітня 1945 р., згідно із затвердженими особисто Сталіним інструкціями щодо ліквідації церкви, радянська таємна поліція увійшла до житлових приміщень собору Святого Юра у Львові й заарештувала голову церкви митрополита Йосипа Сліпого та його оточення. Того дня вони також заарештували всіх єпископів церкви. Дуже мало хто з них пережив тривале ув’язнення в ГУЛАГу, куди їх відправили їхні тюремники[564].
У напрочуд химерному виверті долі арешти стали непередбаченим наслідком спроб Рузвельта переконати Сталіна ставитися до католицької церкви у Східній Європі з належною повагою. Довіреною особою президента з питання католиків був провідний діяч Демократичної партії, католик за віросповіданням та ірландець за походженням, Едвард Флінн. Флінн не мав у Ялті жодної офіційної функції, будучи просто гостем Рузвельта та відвідуючи деякі офіційні та приватні вечері на конференції. Рузвельт іноді відправляв молодих посадових осіб Державного департаменту, у тому числі Алджера Гісса, щоб поінформувати Флінна про те, що відбувається, оскільки він вважав, що Флінн «дуже нудиться». Пізніше Гісс пригадував, що, маючи небагато роботи, Флінн випив «більше чаю... ніж міг собі побажати будь-який американець ірландського походження»[565].
Про релігію в Ялті детально не дискутували, але Сталін вочевидь повторив своє знамените висловлювання про папу: скільки в нього дивізій? Рузвельт, зі свого боку, попросив у Молотова дозволу для Флінна поїхати до Москви, щоб обговорити релігійну політику з радянськими чиновниками. Молотов погодився, і відразу ж після конференції Флінн поїхав до Москви як особливий гість Аверелла Гаррімана. Кетлін була непевна щодо дипломатичних здібностей Флінна і сумнівалася щодо шансів на успіх його місії. «Ед Флінн залишиться з нами на кілька тижнів, — писала вона сестрі. — Збав нас Господи! Однак він не так поганий, як здається… Він старий, досить приємний і нікому не переходить дорогу — принаймні не переходив за той час, що він тут. Можливо, здоровий глузд, а його в нього багато, врятує його від неприємностей у Москві. Його завданням, у найгіршому прояві, є змусити росіян молитися!»[566]
563
Information on the messages received by the Polish government, T no. 177/8, March 3—6, 1945, Averell Harriman Papers; Kersten, Jalta, 121—24; Davies,
564
Bohdan Bociurkiw,
566
Kathleen Harriman to Mary, Yalta, February 10, 1945, no. 176/9, February 1—5, 1945, Averell Harriman Papers.