Без Рузвельта за спиною він почувався цілком комфортно в обговоренні своєї секретної процентної угоди зі Сталіним. «Я повинен... сказати, що хід подій у Югославії однозначно не дає мені відчуття балансу інтересів наших країн п’ятдесят на п’ятдесят, — писав Черчилль. — Маршал Тіто став повним диктатором. Він проголосив, що відданий перш за все Радянському Союзу. Незважаючи на те, що він дозволив членам Югославського королівського уряду ввійти до свого уряду, їх лише шестеро проти двадцяти п’яти, яких він призначив особисто. У нас склалося враження, що з ними не консультуються з питань високої політики, а режим перетворюється на однопартійний».
Черчилль також пояснив власне розуміння відсоткової угоди: представники Заходу не мали бути повністю витіснені з Румунії та Болгарії, країн з переважним радянським впливом. «Я визнаю резони, які ви мені висловили, коли нам довелося втрутитися з потужними збройними силами, щоб придушити напад Е.А.М.-Е.Л.А.С. на урядовий центр в Афінах, — написав Черчилль. — Ми неодноразово давали вказівки, щоб ваш інтерес у Румунії та Болгарії визнавався переважним. Однак ми не можемо погодитися на повне витіснення звідти, і нам не подобається, що ваші підлеглі в цих країнах поводяться з нами геть відмінно від того люб’язного ставлення, яке ми, що обіймаємо високі посади, завжди отримуємо від вас особисто».
Черчилль і Сталін по-різному трактували сфери впливу. Британський прем’єр-міністр розглядав їх як зони впливу, але не як повне панування. Сталін убачав у них зони ексклюзивного контролю. Водночас американці повністю відкинули ідею поділу Європи на сфери впливу. Це була їхня давня політика. Утім, новий американський президент мало що міг зробити, щоб зупинити процес, який уже давно тривав. Зрештою, він погодиться з політикою тих членів своєї адміністрації, які дійшли висновку, що створення сфер впливу — єдиний спосіб ефективної взаємодії з радянцями. Така точка зору стала панівною в американській адміністрації влітку 1945 р., однак щонайменше один службовець Державного департаменту був готовий втілювати її ще до смерті Рузвельта.
Його звали Джордж Ф. Кеннан. Очоливши посольство США в Москві на час Ялтинської конференції, він надіслав листа своєму другові Чарльзу Болену, в якому виклав власні роздуми, що радянці зрештою отримають винагороду за свої воєнні зусилля коштом країн Східної та Центральної Європи. «Але, зважаючи на це все, — писав Кеннан, — я не розумію, чому ми повинні асоціюватися з цією політичною програмою, настільки ворожою до інтересів Атлантичного співтовариства загалом, настільки небезпечною для всього, що нам потрібно зберегти в Європі. Чому ми не можемо піти на гідний і чіткий компроміс — відверто розділити Європу на сфери впливу — триматися самим поза російською сферою і не пускати росіян до нас? Це найкраще з того, що ми могли б зробити для себе та для наших друзів у Європі; це найчесніший підхід, який ми могли б спробувати, щоб відновити життя після війни на гідній і стабільній основі»[583].
Черчилль був першим, хто усвідомив небезпеку народження світу, в якому сфери впливу визначатимуться незмінними ідеологічними та культурними розбіжностями. Він побоювався, що непорозуміння та прорахунки можуть призвести до майбутніх конфліктів. У своєму довгому листі до Сталіна від 28 квітня він пророчо зауважив: «Геть мало втіхи приносить погляд у майбутнє, де Ви та країни, у яких Ви пануєте, плюс комуністичні партії у багатьох інших державах, шикуються з одного боку, а ті, хто гуртується навколо англомовних націй, їхніх союзників чи домініонів, — з іншого».
Прем’єр-міністр викладав бачення майбутнього, якого намагався уникнути: «Цілком очевидно, що сварка між ними розірве світ на частини, і що всі ми, причетні до цього провідники кожної зі сторін, осоромимося перед історією. Сам тільки вступ до тривалого періоду підозр, звинувачень та відповіді на них, протилежних політичних курсів стане катастрофою, яка завадить великим досягненням у справі процвітання мас у всьому світі, яких може досягти лише за умови єдності нашої Трійки. Я сподіваюся, що в цьому виливі моєї душі перед Вами немає ні слова, ні фрази, які мимохіть образили б Вас. Якщо це так, то дайте мені знати. Однак прошу вас, мій друже Сталін, не недооцінювати розбіжності, які намічаються у питаннях, які, на Вашу думку, є для нас незначними, але які символізують світогляд англомовних демократій»[584].
Чітким свідченням наростання труднощів у відносинах між союзниками стала їхня нездатність домовитися про день, який би ознаменував офіційне завершення війни. Західні союзники оголосили перемогу 8 травня, а радянці 9 травня. Наслідки цієї розбіжності виявилися не тільки дипломатичними. Не отримавши інформації про те, що 9 травня СРСР святкував День перемоги, американські та британські кораблі в Мурманській гавані відкрили вогонь по радянських загороджувальних аеростатах під час урочистостей. Пізніше радянське посольство у Вашингтоні повідомило Державний департамент, що від дружнього вогню союзників одна людина загинула, а кілька дістали поранення[585].
584
Correspondence between the Chairman of the Council of Ministers of the USSR, 1:343—44.
585
Memorandum of Conversation, June 5, 1945, Subject: Alleged Firing on Soviet Balloons by American Ships at Murmansk, Conversations MS Am 1687.3 vol. 7 (25), Joseph Clark Grew Papers, Houghton Library.