Черчилль фактично залишився на самоті. Головна мета британської зовнішньої політики в Ялті була такою ж, як і за часів наполеонівських війн: запобігти пануванню в Європі єдиної сили, яка, взявши контроль над західною частиною континенту, становитиме смертельну загрозу для Великої Британії. У численних промовах Черчилль подавав цю політику з точки зору британської боротьби з тиранією та агресією. Силою із загальноєвропейськими орієнтирами в перші десятиліття ХХ століття була Німеччина, і Британія опинилась у союзі зі східним сусідом Німеччини, царською Росією. Із поразкою Німеччини в Першій світовій війні та підйомом комунізму в колишній Російській імперії Радянська Росія посіла місце Німеччини як загроза для європейської стабільності, а Черчилль розпочав активну антикомуністичну кампанію і всередині Британії, і за її межами; на той час він уважав «червону загрозу» набагато небезпечнішою для Європи, ніж німецький імперіалізм.
Нацистський режим відродив німецьку загрозу, і Черчилль був одним із перших, хто застерігав своїх співвітчизників про зростання сили Німеччини. «[Ми] пройшли жахливу віху в нашій історії, коли вся рівновага Європи порушена», — заявив він після Мюнхена. Черчилль ніколи не змінив свою точку зору на комунізм як небезпечну загрозу і не занижував загрозу від його транснаціональних закликів для європейського статус-кво, але після нацистського вторгнення в СРСР у червні 1941 р. він утамував власну антикомуністичну риторику. На кону опинився не тільки захист британських інтересів за кордоном, а й саме виживання Британії. Поборювати одну тиранію за допомогою іншої видавалося правильним[44].
На час проведення Ялтинської конференції війна проти Німеччини здавалася практично виграною, багато в чому завдяки радянським перемогам, але на сході поставав черговий потенційний господар Європи, і Черчилль не збирався покидати поле дипломатичної боротьби без бою. Для британців питанням першорядного значення стало майбутнє Польщі, і не тільки тому, що це була країна, на захист якої Велика Британія офіційно оголосила війну Німеччині. У баченні повоєнної Європи, яке поділяли Черчилль та його радники із зовнішньої політики, Польща мала служити оплотом проти радянського розширення на Захід. Іншим важливим елементом стратегії Черчилля була потужна Франція: разом із сильною Польщею вона стримувала б відновлену Німеччину. Щоб зберегти баланс сил у Європі, Німеччина мусила бути ослаблена, але не повністю зруйнована чи розчленована. Це була складна гра, але Велику Британію підготували до неї століття залучення до континентальної політики. Та проте Велика Британія почувалася занадто слабкою, щоб виграти гру самостійно: американська допомога була необхідною[45].
Уряд США не хотів утручатися у візантійську політику Європи, оскільки американці не мали досвіду в подібних дипломатичних іграх і зневажали саму ідею міжнародного порядку, що базується на балансі сил. Їхня країна не була островом біля європейського узбережжя; отже, вони могли дозволити собі менш утилітарну стратегію в Європі. Крім того, після закінчення бойових дій, відповідно до загальноприйнятого переконання того часу, американська громадськість не терпітиме присутності американських військ у Європі тривалий час. Британія розглядалася як грізний конкурент на міжнародній арені, а постійні зусилля Черчилля, спрямовані на поділ Європи на сфери впливу, розглядалися з підозрою.
Рузвельт і його радники вважали поразку Німеччини головним пріоритетом у війні, але боротьба з Японією в Тихому океані була не менш важливою для нації, яка вступила у війну після Перл-Харбора. Єдиним союзником, який міг би запропонувати істотну допомогу на Тихоокеанському театрі, був Радянський Союз Сталіна, а не Британія Черчилля. Радянська співпраця також була потрібна в майбутній світовій організації миру, ООН. Американські та британські інтереси були надто відмінними, щоб дозволити своїм лідерам досягти цілковитого взаєморозуміння у політиці щодо СРСР.
44
D’Este,
45
Anthony P. Adamthwaite, “British Diplomacy before the Conference in Crimea,” in