Выбрать главу

Прем’єр-міністр приїхав до Потсдама, більше занепокоєний радянською загрозою, ніж будь-коли, і повністю усвідомлюючи обмежені можливості Британії впливати на ситуацію. Його передконференційні зусилля, спрямовані на забезпечення американської підтримки, виявилися значною мірою неефективними. Телеграми Черчилля, у яких він уперше використав пізніше популяризовану метафору «залізної завіси», яка накрила половину Європи, мало вплинули на Трумена. Попереджений власними військовими, Трумен не сприйняв пропозиції Черчилля пов’язати виведення американських військ із радянської зони окупації (деякі дивізії перейшли демаркаційну лінію під час наступу на схід) зі співпрацею Москви у польському питанні. Він також проігнорував протести Черчилля проти переведення американських військ із Європи на Тихий океан. Черчилль почав упадати в розпач. За його наказом британські військові стратеги підготували надзвичайний план дій на випадок війни з Радянським Союзом, починаючи з 1 липня.

На Потсдамській конференції Черчилль виступав проти кожної позиції СРСР, починаючи з німецьких репарацій та західних кордонів Польщі (захищаючи зайняту ним у Ялті позицію), і закінчуючи спробами Сталіна створити радянську військову базу на Дарданеллах. Він також відкинув нові та докучливі вимоги радянців скинути режим Франко в Іспанії та перебрати італійські колонії в Африці. Апетити Сталіна зростали, як і географічний обсяг радянських устремлінь. «Я не розглядав можливості, що Радянський Союз забажає отримати великий шмат африканського узбережжя, — сказав Черчилль Сталіну. — Якщо це так, то це треба розглядати у зв’язку з багатьма іншими проблемами». Він також був засмучений радянською політикою у Східній Європі та поглибленням розколу між радянською та західними зонами Німеччини. «Ідея Німеччини як єдиного утворення випарувалася. Натомість ми маємо Російську Німеччину, відділену від Британської Німеччини, проведеною за єдиному Богу відомим принципом лінією, у якої немає жодних економічних чи історичних підстав», — приватно поскаржився він лорду Морану.

Трумен підтримав Черчилля, але без особливого запалу — Черчилль підозрював, що той повільно усвідомлює незнайомі йому справи. Трумену також дедалі більше подобався Сталін, якого він вважав розумною та чесною людиною — і таким чином він став ще однією жертвою майстерності Сталіна в маніпуляціях. Радянців вразила скромність нового президента, але не його інтелект. «Він говорив про себе скромно, — згадував Молотов. — “В Америці є мільйони таких, як я, але я — президент”. Він грав на фортепіано. Нічого особливого, звичайно, але непогано. Йому було далеко до інтелекту Рузвельта. Велика різниця». Трумен не намагався грати роль чесного посередника, як це зробив Рузвельт у Ялті, — його дипломатичних навичок на це б не вистачило, що неминуче ускладнило б завдання досягнути відчутних результатів. На відміну від Рузвельта, він не виступав проти поділу Європи на сфери впливу з ідейних міркувань, що покращувало перспективи досягнення взаєморозуміння зі Сталіним[593].

Нетривкий союз Трумена-Черчилля на конференції несподівано закінчився з новиною про несподівану поразку Черчилля на парламентських виборах у Британії. Голосування відбулося 5 липня, що дозволило Черчиллю виїхати на конференцію, але дані низки дільниць затримувалися, тож результати перших загальних виборів у Британії за десять років (під час війни вибори не проводилися) оголосили аж 26 липня. Пленарні засідання конференції призупинили, щоб Черчилль та Іден могли виїхати до Лондона на оголошення результатів, але ніхто в Потсдамі, і насамперед самі Черчилль та Іден, не очікували, що вони не повернуться. До літа занепокоєння Черчилля щодо результатів виборів, які він так відверто виказав у Ялті, вивітрилися. Він протистояв Лейбористській партії Клемента Еттлі. Передвиборча програма Черчилля робила наголос на його досягненнях під час війни, тоді як його супротивники дивились у майбутнє, обіцяючи повну зайнятість і державну охорону здоров’я. Виборці обрали майбутнє: після приходу до влади лейбористи заклали підвалини держави загального добробуту[594].

вернуться

593

Lord Moran, Churchill at War, 336, 343; Byrnes, Speaking Frankly, 76—77; Molotov Remembers, 55; Miscamble, From Roosevelt to Truman, 180—202.

вернуться

594

Gregor Dallas, Poisoned Peace: 1945—The War That Never Ended (London, 2005), 526—38; R. B. McCallum and Alison Readman, The British General Election (New York, 1964).