Новина про поразку Черчилля шокувала і Трумена, і Сталіна. Перед виїздом до Лондона, Черчилль сказав Бірнсу, що він «почувався дуже впевненим у перемозі». Для радянського лідера це був урок виборної демократії, яким він пізніше поділився із представниками «демократичних» східноєвропейських режимів у своїй зоні впливу. «Не завжди вдається бути далекоглядним, — сказав він лідерам болгарського уряду в січні 1946 р. — Черчилль набагато далекоглядніший, ніж ваші опозиціонери, але під час Берлінської конференції він запевнив нас, що неодмінно отримає більшість у Парламенті. Еттлі, своєю чергою, очікував лише, що набере більше голосів, ніж раніше, але навіть не думав, що його партія здобуде більшість у парламенті. Це важко, але ви не можете всього передбачити»[595].
Клемент Еттлі та Ернест Бевін, лідери нового лейбористського уряду, приїхали в Потсдам і продовжили політику Черчилля, але ініціатива тепер перейшла до американців. Бірнс із благословення Трумена грав першу скрипку й запропонував Сталіну угоду, яка, по суті, ділила Німеччину та Європу на дві сфери. В обмін на радянську згоду на обмеження репарацій власною зоною окупації, Бірнс запропонував Сталіну й Молотову визнати новий західний кордон Польщі по Нисі-Лужицькій та радянські маріонеткові уряди в Польщі, Болгарії, Румунії й Угорщині. Після певних вагань і торгів Сталін прийняв угоду, яку також підтримала нова влада в Лондоні. Молотов пізніше пояснив логіку своєму другові: «Головне питання в Потсдамі полягало в репараціях, але польське питання також мало велике значення. Американці запропонували нам вихід із ситуації, яка зменшила тертя між нами й нашими західними союзниками»[596].
Успішно випробувана в пустелі поблизу Лос-Аламоса 16 липня атомна бомба не справила видимого впливу на радянську поведінку на конференції. На початку конференції Сталін підтвердив свою ялтинську обіцянку вступити в цю війну, не вимагаючи жодних нових поступок. Трумен натякнув на потужну нову зброю Сталіну, але Сталін не відреагував, і це питання ніколи не обговорювалося відкрито на конференції, яка закінчилася 2 серпня. За чотири дні першу ядерну бомбу скинули на Хіросіму, а за три дні після цього відбувся другий ядерний удар по Нагасакі. У день, коли на Нагасакі впала бомба, радянські війська почали свій наступ у Маньчжурії. Сталін дотримав свого слова. Він поспішив вимагати свою частину трофею, поки не було запізно[597].
Потсдамська конференція не принесла формального закінчення війни, на що всі сподівалися. Нові європейські кордони не визнавались офіційно міжнародним співтовариством протягом ще тридцяти років, до підписання в серпні 1975 р. Гельсінського заключного акта. На Далекому Сході Японія ще й досі не підписала мирного договору ні з Радянським Союзом, ні з його наступником, Російською Федерацією, і частина Курильських островів залишається каменем спотикання на шляху до повної нормалізації дипломатичних відносин між двома країнами. Потсдамська конференція так і не вийшла з тіні Ялти, і багато її рішень, у тому числі щодо польських кордонів і де-факто поділу Німеччини та Європи, ретроспективно приписувалися попередній зустрічі. Потсдам був намаганням продовжити Ялту спочатку без Рузвельта, а потім без Черчилля. Його результати були неоднозначними — як і сама Ялтинська конференція. Ялту хвалили за те, що вона сприяла завершенню війни та заклала елементи подальшого миру. Її також критикували за закладання основ холодної війни, яка справді розгорнулася за три роки. Її справжнє значення можна оцінити тільки розглядаючи її разом з рішенням, ухваленим у Потсдамі.
Епілог
«Від Штеттіна на Балтиці до Трієста на Адріатиці через увесь континент опустилася залізна завіса. По інший бік завіси залишилися столиці стародавніх держав Центральної та Східної Європи. Варшава, Берлін, Прага, Відень, Будапешт, Белград, Бухарест і Софія — усі ці знамениті міста й навколишнє населення опинилися в тому, що я мушу назвати радянською сферою, і всі вони в тій чи іншій формі підпадають не лише під радянський вплив, а й дуже потужний, а в деяких випадках і зростаючий контроль із боку Москви», — виголосив Вінстон Черчилль 5 березня 1946 р., ледве за рік після закінчення Ялтинської конференції. Промова задала тон холодній війні між Сходом і Заходом, яка вповні розпочнеться за два роки. У новій міжнародній та політичній атмосфері ялтинські угоди стали полем битви між республіканцями й демократами щодо принципів ведення зовнішньої політики. Розбіжності породили численні міфи про Ялту. Дехто звинувачував учасників конференції у продажі інтересів Заходу Сталіну. Інші намагалися їх виправдати. Стало майже неможливо зайняти неупереджену позицію чи відокремити міф від реальності[598].
596
Byrnes,
598
“Winston Churchill’s Iron Curtain Speech”; Athan G. Theoharis,