Сприйняття Ялтинської конференції як дипломатичної невдачі багато в чому ґрунтувалося на розчаруваннях початкової фази холодної війни. З точки зору кінця 1940-х — початку 1950-х рр. ялтинські угоди не спромоглися запобігти радянському захопленню Східної Європи; також їм закидали створення умов для перемоги комуністів у Китаї, де Радянському Союзу виділили сферу впливу в Маньчжурії. І все-таки, якщо дипломатія є мистецтвом можливого і якщо оцінювати результати Ялти в контексті геополітичної та воєнної ситуації того часу, можна зробити висновок, що західні лідери досягли значно більшого, ніж їм згодом приписували.
І Рузвельт, і Черчилль зрозуміли, що без конференції зі Сталіним їхній вплив на Східну Європу буде нульовим. Черчилль кинувся на зустріч зі Сталіним восени 1944 р., коли через небажання радянського лідера проводити чергову тристоронню конференцію її скликання найближчим часом ставало практично неможливим. Рузвельт пішов на найбільшу особисту жертву і вирушив у виснажливу подорож, незважаючи на препогане здоров’я. На питання, чи саме ця поїздка врешті-решт його добила, складно відповісти однозначно, але мало хто заперечуватиме, що вона стала одним із чинників.
Іноді ігнорується той факт, що Ялта була конференцією воєнного часу, і що Захід серйозно заборгував перед Радянським Союзом за остаточну перемогу коаліції. Найстрашніша війна в історії людства ще була далеко не закінчена, і для досягнення перемоги західним лідерам потрібна була Червона армія та її головнокомандувач. Зокрема Рузвельт відчував, що потребує Червоної армії, щоб завершити війну на Далекому Сході швидко і з якомога меншою кількістю американських жертв. Він вважав необхідним забезпечити співпрацю Сталіна у справі створення Організації Об’єднаних Націй і вірив, що безпека й мир у післявоєнному світі залежатимуть від радянського співробітництва.
Рузвельт і Черчилль опинилися в невигідному переговорному становищі, оскільки американські та британські війська досі ще оклигували після німецької контратаки в Арденнах, коли Червона армія вже здобула плацдарми на річці Одрі, усього за 70 кілометрів від столиці Німеччини. Хоч західні союзники з осені 1941 р. надавали радянським воєнним операціям проти Німеччини технічну допомогу та повітряну підтримку, вони не розгортали наземні війська в Західній Європі до вторгнення в Нормандію у червні 1944 р., а кількість цих військ ніколи не досягла навіть половини радянських сил на Східному фронті. Війну в Європі в основному вела Червона армія з очевидним результатом, Сталін заволодів більшістю Східної Європи і невдовзі взяв під контроль чималий шмат Центральної Європи[599].
Ситуацію, в якій західні союзники опинилися напередодні Ялти, найкращим чином підсумував Ентоні Іден: «Ми мало що могли їм запропонувати, але... багато від них вимагали». Те «мало що», яке Захід міг запропонувати Сталіну, включало визнання радянських територіальних надбань і призначення левової частки німецьких репарацій СРСР. Якщо порівняти, що могли запропонувати західні союзники і що вони отримали натомість, то вони впоралися на диво добре, особливо американці. Рузвельт досяг двох своїх головних цілей: радянських зобов’язань узяти участь у війні з Японією і вступити в світову мирну організацію. Це були питання, щодо яких Сталін був зацікавлений у співпраці, або принаймні, як у випадку з Організацією Об’єднаних Націй, був готовий до компромісу з Рузвельтом. Він дотримався своїх обіцянок, не до кінця усвідомлюючи, що сприяє встановленню основ світового порядку, в якому Сполучені Штати відіграватимуть провідну роль[600].
Британці теж упоралися досить добре, особливо якщо врахувати, що більшість доступних заохочень для радянців змогли запропонувати Сполучені Штати, тоді як Велика Британія найбільше вимагала від СРСР у чутливому регіоні Східної Європи. Черчилль досяг однієї зі своїх головних цілей: підняти Францію до статусу великої держави, забезпечити зону окупації для свого слабкого у військовому плані союзника і зробити його членом Союзної контрольної комісії над Німеччиною. Черчилль також зміг заблокувати будь-які рішення про репарації, тим самим запобігши економічному колапсу Центральної Європи. Британський воєнний кабінет також був задоволений відстрочкою остаточного рішення щодо німецько-польського кордону. Британцям удалося досягти цього, не пожертвувавши своїми стратегічними інтересами в Греції чи Італії та не підваживши власний контроль над заморськими територіями.