Які альтернативи мали Рузвельт і Черчиль, коли мова йшла про сталінську імперію у Східній Європі? Їхній вибір був складним. Вони могли б засудити дії Сталіна, відмежуватись і зректися його, позбавивши міжнародної легітимності. Або вони могли продовжувати діалог, прагнучи до поступового прогресу, ніколи не зачиняючи дверей та зберігаючи надію на демократичний розвиток регіону. Ціною другого варіанта було загальне мовчання щодо найобурливішого придушення людської свободи і надання певної легітимності правлінню Сталіна у Східній Європі. Ціну першого варіанта підрахувати складніше. Західні лідери могли б піти цим шляхом, не поставивши під загрозу їхній воєнний союз і не підважуючи перемогу над Німеччиною, але це означало б кінець будь-яких післявоєнних відносин із Радянським Союзом. Рузвельту довелося б відмовитися від своєї мрії про новий світ, побудований на фундаменті міжнародних інститутів на кшталт Організації Об’єднаних Націй. І це означало б здачу Сталіну половини Європи, що позбавило б Захід важелів впливу на ситуацію та розпочало холодну війну перш ніж вона стала неминучою. Альтернативою була війна з Радянським Союзом, однак підготовлений за наказом Черчилля план навіть британські військові визнавали нереалістичним.
Західні союзники вибрали другий варіант, залишили двері відчиненими й намагалися повернути ситуацію на власну користь. Почуття тих, хто вирішив ризикнути і продовжити діалог, пізніше підсумував член британської делегації в Ялті та посол у Москві в часи холодної війни сер Френк Робертс: «Ми могли б сказати “ні, ми не хочемо мати з цим нічого спільного”, і в цьому разі росіяни продовжили б робити своє. Не існувало б навіть цієї, можливо, ви скажете лицемірної, можливості повернути деяких поляків до Польщі завдяки проведенню виборів... Такою була альтернатива. Ми могли б продовжувати визнавати польський уряд у вигнанні й казати, що все йде не так. Однак я не бачу переваг такої позиції. Можливо, ми почувалися б значно краще, якби не поступилися цьому жахливому Сталіну. Утім, на практиці я не бачу, як би це хоч комусь допомогло»[605].
Зрештою, західним союзникам удалося повернути деяких демократичних лідерів та деякі елементи політичного плюралізму до Польщі. Їх надія розбудувати цей скромний успіх була не настільки наївною, як видавалося під час холодної війни. Радянські архівні докази та недавні дослідження на цю тему свідчать, що на час Ялтинської конференції Сталін ще не вирішив, що робити зі Східною Європою. Ще в травні 1946 р. він радив лідерам польського уряду: «Ленін ніколи не казав, що немає іншого шляху до соціалізму, крім диктатури пролетаріату; він визнавав, що на шлях до соціалізму можна потрапити, використовуючи основи буржуазно-демократичної системи, наприклад парламент»[606].
Закриття всіх каналів комунікації у лютому 1945 р. і відмова від усіх доступних важелів впливу стали б ще більшою помилкою, ніж ті, за які будь-коли критикували західних архітекторів Ялти. Одним зі свідчень досягнень Рузвельта й Черчилля в Ялті є те, що за десятиліття після конференції, у світлі набутого досвіду, нових архівних знахідок та численних досліджень, досі ще дуже складно запропонувати будь-яку практичну альтернативу взятому ними курсу.
Звичайно, існували й інші можливості, але вони могли призвести до нової війни ще до закінчення попередньої. Йозеф Ґеббельс плекав великі надії на це, відстежуючи висвітлення в західних ЗМІ напруженості між союзниками зі свого сховку в Берліні. Якщо орієнтуватися на страхи Сталіна як підґрунтя для альтернативної політики, то сепаратний мир із нацистським режимом, що вже вмирав, або, що виглядало реалістичніше, перемир’я, яке зумовило б завершення бойових дій на Західному фронті, могло б стати альтернативною політикою до тієї, якої Рузвельт і Черчилль дотримувалися в Ялті. Ці варіанти завели б обох західних лідерів у нікуди, адже вони були віддані тому, щоб здобути мир для своїх держав та багатостраждального світу. Як писав Чарльз Болен Джорджу Кеннану з Ялти з приводу його пропозиції розділити Європу навпіл, «демократії не можуть удаватися до зовнішньої політики такого роду»[607].
605
Leszek Kolakowski, Edward Mortimer, Antony Polonsky, and Frank Roberts, “Yalta & the Fate of Poland,”
606