Прихильники Нового курсу в адміністрації Рузвельта не вбачали у зростанні радянської сили загрози, принаймні безпосередньої. Для них лідер британських консерваторів був не лише втіленням егоїстичного капіталізму, а й очільником імперіалізму та практиком старої дипломатії з її опорою на таємні протоколи та сфери впливу. Багато хто в адміністрації Рузвельта вірив, як раніше і Вільсон, у новий світовий порядок, де не буде жодних імперій, а нові незалежні держави запропонують рівноправний доступ до ресурсів і ринків усім країнам, а не тільки Британії. Вони підозрювали імперські прагнення у своїх колишніх колоніальних володарів, проти яких батьки-засновники Америки провадили війну за незалежність.
«Президент поділяв поширену американську підозру щодо Британської імперії, як це було колись, — писав Іден з очевидним жалем у своїх спогадах. — Рузвельт не обмежував свою неприязнь до колоніалізму лише Британською імперією, бо це був його принцип, який він ще дужче цінував за можливі переваги. Він сподівався, що колишні колоніальні території, звільнившись від своїх господарів, стануть політично та економічно залежними від Сполучених Штатів, і не боявся, що інші сили можуть перебрати на себе цю роль»[46].
Рузвельт і Черчилль відрізнялися не тільки світоглядами та політичними програмами, а й способом спілкування з експертами з питань зовнішньої політики. Якщо Рузвельт вважав за краще уникати надто тісного контакту зі своїми зовнішньополітичними радниками, то Черчилль прагнув якомога тіснішого спілкування, нав’язуючи власне бачення та волю підлеглим. Експерти прем’єр-міністра тікали від нього, марно намагаючись уникати тривалих обідів та ще довшого нічного обговорення. Черчилль, страждаючи від нападів депресії, не лягав спати, поки не був повністю виснажений. Як і Сталін, він утримував співрозмовників у полоні за столом до раннього ранку. Коли Гаррі Гопкінс приїхав до Лондона 21 січня для попередніх дискусій із прем’єр-міністром, перемовини тривали до глибокої ночі. Ентоні Ідену пощастило, коли він однієї ночі пішов спати о 1:15. «Я був настільки втомлений більшу частину тижня, — писав Іден у своєму щоденнику, — що сенсу від мене в парламенті було дуже небагато».
Звички Черчилля не змінилися на Мальті. Алек Кадоґан написав своїй дружині 31 січня: «Ентоні [Іден] вчора повернувся від прем’єр-міністра орієнтовно о 7 вечора зі звісткою, що нам необхідно буде з ним повечеряти. Проте нам пообіцяли, що ми можемо піти спати у притомний час, бо прем’єр-міністр збирається грати в безік із Гарріманом». Цієї обіцянки було недостатньо, щоб переконати Кадоґана, який підсумував: «Більшість із нас мусить вечеряти із прем’єр-міністром і побоюється, що ми годинами не матимемо спочинку». У цьому випадку Черчилль таки замовив карти до півночі й почав грати в безік — французьку картярську гру, яка стала популярною у Великій Британії, — із послом Сполучених Штатів. Едвард Стеттініус пригадував, що прем’єр-міністр того вечора був вельми похмуро налаштований щодо майбутнього світу[47].
Стеттініус прибув до Мальти 31 січня з Гаррі Гопкінсом для участі в консультаціях перед конференцією зі своїми британськими колегами, Ентоні Іденом та Алеком Кадоґаном. Державний секретар США справляв приголомшливе враження на всіх, хто зустрічався з ним уперше. Маючи лише сорок чотири роки, він уже був наділений пишною шевелюрою сріблясто-сивого волосся, яка суперечила його молодечому вигляду та енергійній манері поведінки. На час приїзду на Мальту Стеттініус перебував на своїй посаді лише другий місяць. Колишній виконавчий директор General Motors і US Steel, він не був новачком у зовнішній політиці, адже раніше керував програмою ленд-лізу Рузвельта та виконував обов’язки заступника держсекретаря, перш ніж обійняв посаду у грудні 1944 р.
Призначення Стеттініуса не було безпроблемним. Його попередник Корделл Голл рекомендував собі на заміну Джеймса Бірнса, але президент, стурбований тим, що Бірнс може кинути виклик його контролю над зовнішньою політикою, обрав Стеттініуса. Рішення небагато хто прийняв прихильно. Сенатор Артур Ванденберґ, загальновизнаний республіканський критик зовнішньополітичного курсу Рузвельта, висловив враження багатьох, коли зазначив у своєму щоденнику в день смерті Рузвельта, що Стеттініус «був лише хлопчиком на побігеньках у президента. Йому не вистачало знань і досвіду для такої посади в настільки критичний час, хоч він був величною людиною з належними намірами та високою чесною метою»[48].
47
Eden,
48
Wilson D. Miscamble,