Напевно, жоден американський президент не бажав навчитися з досвіду Ялти більше, ніж Річард Ніксон. Ялта значною мірою займала його думки після повернення з Москви в червні 1972 р., де він підписав перший договір про обмеження стратегічних озброєнь із Леонідом Брежнєвим. Ніксон став першим американським президентом, який відвідав Радянський Союз після Ялтинської конференції, і після повернення пішов шляхом Рузвельта, прозвітувавши перед Конгресом. «У Москві ми стали свідками початку кінця епохи, яка розпочалася 1945 р.», — сказав Ніксон Конгресу 1 червня 1972 р. Уже 16 червня, поки п’ятеро зламників готувалися проникнути у штаб-квартиру Демократичної партії у Вотерґейтському офісному комплексі, Ніксон вирушив на Багами, взявши із собою «Тріумф і трагедію» Черчилля — том мемуарів, який стосувався Ялти. Він роздумував над прочитаним: «Ми не повинні повторювати історію. Ялта призвела до поліпшення відносин, але згодом до різкого погіршення. Читання про Ялту змушує серйозно замислитися, адже не домовленості в Ялті, а нездатність радянців дотриматися угоди призвела до всіх неприємностей, що трапилися з того часу»[608].
На відміну від республіканських критиків Ялти, Ніксон знав, наскільки важко було вести переговори з радянцями, і не хотів звинувачувати Рузвельта чи його радників на конференції. Він назагал прийняв черчиллівську інтерпретацію ялтинських домовленостей як гарної угоди, яку зруйнував Сталін. Він також вивчив найочевидніший політичний урок Ялти: не слід переоцінювати досягнення у взаємодії з радянцями, оскільки результати можуть бути катастрофічними. Утім, із Ялти можна було навчитися більшого, ніж політичних стратегій промоції міжнародних угод на внутрішньополітичній арені. Можливо, її головний урок лежить у сфері моральних наслідків зовнішньополітичних рішень.
Хоч два демократичні лідери зробили все можливе за браку доступних їм у Ялті альтернатив, ціна, яку їм довелося заплатити за післявоєнний мир, була високою не тільки в геополітичному, а й у моральному та людському плані. Частина їхньої жертви в Ялті лежала в царині риторики, але інша частина відображала саму суть їхніх демократичних переконань. Обидва чоловіки — зокрема Рузвельт — порушили власні принципи: вони погодилися довільно провести міжнародні кордони й силоміць перемістити мільйони людей без консультацій із залученими урядами та країнами. Вони погодилися відправити радянських військовополонених додому, навіть якщо це означало їхнє тюремне ув’язнення або навіть смерть, що добре усвідомлював Черчилль. Рузвельт вважав за краще вдавати, наче він нічого не знає про розмежування Балкан на сфери впливу і був більш ніж готовий надати Радянському Союзу сферу впливу в Азії. І останнє, але не менш важливе: він ніколи відкрито не кидав виклик сталінському правлінню над Східною Європою.
Рузвельт постає на сторінках дотичних до історії Ялтинської конференції документів як справжній засновник імперського президентства, котрий провадив зовнішню політику, звівши Державний департамент до ролі фактично інструмента реалізації політики, розробленої в Білому домі. Результатом стало не лише злиття зовнішньої політики США з особою Рузвельта і його світоглядом, а й нездатність будь-кого, окрім самого президента, вести тристоронню дипломатію, яка неминуче припинилася після його раптової смерті. Рузвельт створив систему, в якій Сполучені Штати взяли на себе роль посередника і мали такий вплив на світові справи, якого в них ніколи раніше не було. Після смерті Рузвельта тристороння конкуренція перетворилася на біполярне протистояння, загострене крахом Британської імперії протягом десяти років після закінчення війни.
Як і жодна війна, жоден мир ніколи не є одноактною п’єсою. Він має свій початок і кінець, підйоми і падіння, героїв та негідників. І також має власну ціну. Як показує Ялта, незалежно від того, наскільки сильно стараються демократичні лідери, творення альянсів із диктатурами та тоталітарними режимами завжди має свою ціну. Якщо ви підтримуєте союзника з розрахунку й нарощуєте його силу, вам буде важко утримати його під контролем. Ворог вашого ворога може стати вашим власним ворогом після того, як закінчиться початковий конфлікт, якщо альянс не базується на спільних цінностях та принципах.