Новий державний секретар був непоганим переговірником, і перемовини на Мальті пройшли добре: обидві сторони були задоволені результатом. Під час війни британсько-американські розбіжності охоплювали широке коло питань — від умов ленд-лізу до військових операцій у Європі. До часу проведення Ялтинської конференції більшість розбіжностей, які випливали зі сфери компетенції міністрів закордонних справ, було або вирішено, або відкладено. Наразі дискусії точилися здебільшого навколо пріоритетів. Як зазначив Ентоні Іден, «мені здавалося, що вони приділяли надто велику увагу Всесвітній раді й надто малу — Польщі». Він вважав, що не може бути справжньої співпраці щодо майбутньої світової організації миру, якщо Сталін не поставиться до Польщі «з певною порядністю»[49].
Скидалося на те, що навіть зазвичай критичний Кадоґан був задоволений результатами. Він писав своїй дружині: «Ми порозумілися дуже добре, і я не думаю, що матимемо з ними якісь серйозні проблеми». Стеттініус теж був задоволений результатами перемовин і мав високу думку про своїх британських колег. Він похвалив Ідена у своїх мемуарах, зазначивши, що його «сміливий розрив з урядом Чемберлена щодо політики передвоєнного замирення та його чудовий інтелектуальний потенціал завоювали йому повагу персоналу Міністерства закордонних справ та пересічних громадян Британії». Рівень узаєморозуміння між міністерствами закордонних справ двох союзних держав був безпрецедентним. Бракувало, однак, порозуміння між їхніми керівниками[50].
Більшу частину обмеженого часу Рузвельта, присвяченого дипломатичним консультаціям на Мальті, забрав огляд звітів Об’єднаних начальників штабів про військові дії Альянсу в Європі. Рузвельт відверто вважав координацію військових справ важливішою за дипломатичні питання. Як-не-як, координація означала підпорядкування британського військового планування американським пріоритетам. На зустрічі військового командування союзників, яку обидва провідники скликали на «Квінсі» після того як Рузвельт повернувся зі своєї екскурсії островом, президент повністю підтримав своїх командувачів у суперечці про військову стратегію Альянсу в Європі. Як і раніше, британці вимагали розпочати основний наступ проти Німеччини на їхньому відтинку Західного фронту. Вони також наполягали на потужному наступі на середземноморському театрі, на додаток до того, що відбувався в Західній Європі. Мета полягала не тільки швидше від Червоної армії досягти Берліна та Центральної Європи, а й у тому, щоб поставити на керування основними військовими операціями своїх людей.
Американці, особливо генерал Джордж Маршалл, різко виступали проти кожного з планів, вважаючи їх марним і насправді шкідливим розпорошенням військ. Зазвичай увічливий Маршалл рішуче протистояв спробам Британії обмежити повноваження Ейзенгауера, вимагав закритого засідання без стенографів із британськими колегами, де прямо розказав їм, що думає про їхні вимоги передати контроль майбутньою офензивою від генерала Ейзенгауера фельдмаршалу Монтґомері. Він також відповів на звинувачення в тому, що американці мали надто сильний вплив на Ейзенгауера, який, будучи верховним командувачем Об’єднаних збройних сил, повинен бути незалежним у своїх рішеннях. «Ну, Бруку, — сказав Маршалл серу Алану Френсісові Бруку, начальникові британського Генерального штабу, — ви навіть близько не настільки занепокоєні, наскільки американські очільники стурбовані безпосереднім тиском та впливом пана Черчилля на генерала Ейзенгауера. Президент практично ніколи не бачить генерала Ейзенгауера і ніколи — за моєю порадою — не пише йому, адже він є командувачем Об’єднаних збройних сил. Проте ми глибоко схвильовані тиском прем’єр-міністра. Я думаю, що для вашого занепокоєння немає жодних підстав»[51].
Енергійне втручання Маршалла переконало британців, що в них не було іншого вибору, окрім як прийняти американську стратегію наступу на Західному фронті. Єдине, що Черчилль зміг зробити за таких обставин, — це запропонувати Рузвельту, що в разі німецької капітуляції в Італії союзники повинні зайняти якомога більшу частину Австрії: адже було б «небажано, щоб більше Західної Європи, ніж необхідно, окупували росіяни». Утім, цей аргумент був гіпотетичним. Наразі Черчилль мав погодитися (не без застережень) зняти частину британських військ з Італії та Греції і відправити їх до Західної Європи, щоб зміцнити зусилля союзників на головному театрі дій. Після зустрічі з Об’єднаними начальниками штабів він повідомив Рузвельта про свій намір перевести командувача союзних військ в Італії фельдмаршала Гарольда Алекзандера в Західну Європу як заступника генерала Двайта Ейзенгауера (роблячи Алекзандера старшим британським військовим командувачем на європейському театрі)[52].
51
Eric Larrabee,
52
Churchill,