Гості в Ялті зіткнулися з новою культурою, яку їм було важко зрозуміти. «Це місце посилено охороняється російськими солдатами, і ми повинні всюди носити наші ідентифікаційні картки, — записала Анна Беттіґер у своєму щоденнику наступного дня після прибуття. — Нас просили пред’являти їх кожні 25 футів, і Кеті [Гарріман] пояснювала російською, куди ми їдемо і чому. Виявилося, що нам не можна вийти на пляж. Як нам пояснили, міни досі виносить хвилями на пляж й іноді вони вибухають... Тоді ми виявили, що не можемо піти до маленького села, яке примикає до палацу і де жили люди, які доглядали будівлі». Дочка президента, можливо, була б здивована, дізнавшись, що саме так Московитський двір поводився з іноземними послами у шістнадцятому та сімнадцятому століттях[82].
Коли в останній тиждень січня 1945 р. перші американські та британські кораблі увійшли до Севастопольської гавані, вони практично були поставлені радянськими чиновниками на карантин. У районі було розгорнуто п’ять радянських кораблів, укомплектованих офіцерами НКВС. По два агенти НКВС, одягнених, як матроси, було додано до сигнальних груп, які підтримували зв’язок із союзниками. Візити військовослужбовців Альянсу на берег дозволялися лише в малих групах з 8:00 до 18:00, а на Графській площі, на яку моряки союзників потрапляли на радянських кораблях, було встановлено контрольно-пропускний пункт. Було двадцять п’ять берегових патрулів, кожен із яких складався з двох солдатів. Американські та британські офіцери, вочевидь, почувалися радше ув’язненими, ніж відвідувачами. Таким було відчуття військовослужбовців союзницьких ВПС, яких тримали у віртуальному тюремному ув’язненні на авіабазі Сарабуз, доки вони не поскаржилися своїм господарям: для того, щоб розрядити ситуацію, їх звозили на російську оперу у Сімферополь.
У Севастополі моряки союзників попросили вказати місця розваг та алкогольні магазини. «Жіночі агенти з-поміж обслуговувального персоналу були спеціально навчені», — зазначив звіт, поданий Берії (а пізніше переданий Сталіну та Молотову) 27 січня генералом Сергієм Кругловим, командуючим офіцером НКВС кримської «спеціальної зони». Круглов зазначив три основні мети своєї операції в Севастополі: завадити союзникам завести агентів на радянській території; визначити серед військовослужбовців Альянсу співробітників розвідки; і запобігти «провокаціям та іншим антирадянським проявам із боку ворожих елементів» під час берегових візитів матросів-союзників[83].
Зустрічі з вільнодумними і, за стандартами воєнного часу, гарно оснащеними й добре одягненими солдатами союзників могли викликати питання серед звичайних радянських громадян. Офіційна пропаганда пропонувала готові пояснення очевидних радянських невідповідностей, у тому числі руйнувань війни та експлуататорського характеру капіталістичного Заходу, чия еліта процвітала за рахунок простих робітників і селян. Однак це була офіційна лінія: будь-який контакт із Заходом міг викликати сумніви серед радянських громадян. Цю загрозу треба було нейтралізувати, а заходи безпеки для Ялтинської конференції не менше стосувалися запобігання вільному спілкуванню між особовим складом союзників та звичайними радянськими громадянами, ніж реальної безпеки учасників конференції.
Якщо охоронці, які контролювали кордон між радянськими громадянами та гостями їхнього уряду, були помітні, то виявити тих, хто охороняв кордон між радянською дійсністю та дорадянським минулим, було важче. «Нам дуже часто доводиться розпитувати про дореволюційну історію цієї частини узбережжя, оскільки радянці реагують дуже стримано на це питання», — писала Кетлін Гарріман з Ялти. Перед тим як конференція почалася, а заходи безпеки посилилися, вона мала можливість відвідати Ялту, щоб зустріти сестру Антона Чехова, який провів останні роки життя в Ялті. Кетлін вразила вісімдесятитрирічна леді, «чарівна і повна життя», яка була «в захваті від зустрічі з кількома американцями». Утім, навіть Марія Чехова відмовилася від розмови про дорадянське минуле. Вона вважала за краще не обговорювати те, що сталося під час німецької окупації. Кетлін була здивована: «Люди, які працюють у Лівадії, здається, нічого не знають, але ж вони вже достатнього віку!» Вони також були достатнього віку, щоб не говорити про минуле з іноземцями: необережний коментар міг легко призвести до арешту та тюремного ув’язнення[84].
Дорогою до Ялти, розглядаючи «почесну варту», яка вишикувалася вздовж дороги, члени західних делегацій не знали, як її сприймати. Навіщо витрачати людські ресурси на «театр», коли радянські війська брали участь у великій битві на німецькому фронті? Воїни належали до 290-го Новоросійського спеціального стрілецького полку НКВС, одного з чотирьох полків внутрішніх військ, відправлених до Криму для охорони конференції. Перед тим як їх поставили охороняти дорогу, війська НКВС використовували для очищення району від «антирадянських елементів». Загалом, згідно з повідомленнями, наданими Сталіну таємною поліцією, сили безпеки та війська НКВС перевірили 74 тис. мешканців регіону та заарештували 835 підозрілих людей.
83
Kruglov’s memorandum to Beria, January 27, 1945, ГАРФ, r-9401, op. 2, d. 92, fols. 238—40; Eberhardt, “My Most Secret Mission,” 4.