Перейшовши від інтриг до грубої сили, Сталін розпочав хвилю терору проти партійних чиновників, які так чи інакше були пов’язані з його колишніми опонентами в Політбюро. Терор як інструмент революційної боротьби був близьким сталінському серцю з часів грабування банків і рекету на Кавказі, але масовий терор не був його винаходом. Ленін заохочував і широко практикував терор, розв’язавши репресії проти «ворогів революції» та представників «ворожих класів». Внесок Сталіна полягав у тому, що він повернув терор проти власної партії та різко збільшив його масштаби. Як Іван Грозний, який знищив клани аристократичні, Сталін відкрив полювання на те, що вважав кланами політичними, тож він наказав брати під арешт партійних та урядових чиновників і членів їхніх сімей, підозрюючи їх у змові з репресованими членами істеблішменту. Він також застосовував голод як інструмент тиску на селянство та привід для розправи з національними кадрами в Україні, де у 1932—1933 рр. померло, за останніми підрахунками, близько 4 мільйонів людей.
Сталінський терор проти реальних і уявних противників режиму досяг апогею у часи Великої чистки 1937—1938 рр., яка забрала сотні тисяч життів невинних людей. Мільйони закінчили свій шлях у ГУЛАГу — системі «корекційних трудових таборів», заснованій рішенням Політбюро влітку 1929 р., яка була суттєво розширена під час «Великої чистки». Більшість політичних в’язнів у великій імперії концентраційних таборів не була партійцями, урядовцями чи співробітниками таємних служб. Натомість це були люди, котрі належали до небільшовицьких політичних партій до і під час революції, заможні селяни, колишні офіцери та солдати імперської армії, а також представники неросійських етнічних груп, лояльність яких до режиму Сталін вважав сумнівною. Це був його спосіб підготуватися до майбутньої європейської війни та позбутися «п’ятої колони», уявних ворожих агентів у революційних рядах, які, на його думку, вирішили долю громадянської війни в Іспанії[92].
Як і будь-який диктатор, Сталін був одержимий власною безпекою, надто коли йому доводилося покидати Москву. У своєму звіті про підготовку конференції Берія повідомив, що особиста охорона Сталіна, очолювана генералом Миколою Власиком, буде підкріплена ще 100 додатковими агентами та 500-особовим спеціальним підрозділом військ НКВС — це на додачу до 4 полків НКВС, 1200 агентів, мотоциклетного загону на 120 осіб та 50 спеціально відібраних офіцерів, які вже були призначені для охорони безпеки учасників конференції. Будинки, де розміщувалися очільники делегацій, були оточені двома лініями патрулювання в денний час та трьома вночі[93].
Кого ж Сталін боявся так глибоко в радянському тилу? Жертв, яких він вважав потенційними ворогами режиму, було багато. У Криму Сталін мав усі підстави бути пильним. На кінець 1930-х рр. його більше не задовольняли цільові репресії політичних лідерів і членів окремих соціальних та етнічних груп, які він підозрював у нелояльності. Після німецького вторгнення він наказав здійснити примусову депортацію цілих національностей, які вважав здатними співпрацювати з ворогом. Після повернення Червоної армії до тимчасово втрачених територій депортації поширилися на ті етнічні групи, які Сталін вважав винними у співпраці з німцями. Однією з основних жертв цієї політики стали кримські татари — корінні мешканці Криму, які становили майже чверть його населення.
Депортація «антирадянських елементів» із Криму розпочалася відразу після радянського захоплення півострова навесні 1944 р. У квітні й травні того ж року Берія повідомив Сталіну та Молотову про результати полювання НКВС на німецьких колаборантів у Криму. Кількість заарештованих НКВС була неймовірно високою, сягнувши на початку травня 1944 р. шести тисяч осіб. Це було пов’язано з надзвичайно частим використанням позначень на кшталт «шпигун» чи «антирадянський елемент», що застосовувалися до членів підрозділів татарської самооборони, які сформувалися за сприяння німецького окупаційного режиму й активно з ним співпрацювали. Берія повідомив, що приблизно двадцять тисяч кримських татар дезертирували з Червоної армії та приєдналися до військових формувань Німеччини. Ці цифри були фальшивими, але вони стали підставою масових звинувачень у колабораціонізмі. Дані були підтасовані, щоб виправдати підписаний Сталіним 11 травня 1944 р. декрет, який вимагав депортації всіх кримських татар, включно із жінками та дітьми, до Узбекистану та інших віддалених частин СРСР.
92
Hiroaki Kuromiya,
93
“On the completion of the preparatory measures,” ГАРФ, r-9401, op. 2, d. 94, fols. 16—25.