«Кримська справа» — кримінальне розслідування, спрямоване проти прихильників єврейського поселення в Криму, була використана для розв’язання безпрецедентної атаки на єврейську громаду в СРСР. Кампанія у пресі йшла поруч з арештами та судами над єврейськими активістами, а також зі стратами без суду і слідства. У січні 1948 р. співробітники таємної служби вбили Соломона Міхоелса, інсценувавши автомобільну аварію. Соломон Лозовський, заступник наркома закордонних справ під час Ялтинської конференції, був звинувачений у наданні Міхоелсу консультацій із кримських питань. Його заарештували, засудили та стратили разом із тринадцятьма членами єврейського антифашистського комітету в серпні 1952 р. «Недоторканних немає», — сказав один зі сталінських допитувачів своїй жертві у «кримській справі»[95].
Терор став основним інструментом встановлення влади Сталіна над людьми, включно із членами його найближчого оточення. Навіть Молотов, права рука Сталіна в Ялті, мав заплатити високу ціну за свою початкову підтримку планів єврейської республіки в Криму. У грудні 1948 р., на початку антисемітської кампанії, Сталін наказав заарештувати дружину Молотова, етнічну єврейку та стару більшовичку, Поліну Жемчужину. Її звинуватили в допомозі Міхоелсу з його «кримським проектом», який тепер вважався проявом єврейського націоналізму та дітищем сіоністських кіл Сполучених Штатів. Серед звинувачень, висунутих проти Жемчужиної, була її присутність у московській синагозі 15 березня 1945 р. на службі в пам’ять жертв того, що пізніше дістало назву «Голокост». Молотов мусив розлучитись із Жемчужиною, яку відправили до ГУЛАГу, звідки її звільнили лише після смерті Сталіна 1953 р.
Молотов був останнім членом сталінського оточення, який наважувався не погоджуватися з радянським диктатором. До кінця війни він досяг межі того, що Сталін міг стерпіти в плані самостійного мислення. На початку грудня 1945 р., перебуваючи у відпустці на Кавказі, Сталін надіслав телеграму Берії та обраним членам свого оточення, заявивши, що «Молотов не плекає інтересів нашої держави та престижу нашого уряду; все, чого він хоче, — досягти популярності в певних закордонних колах». Сталін додав, що він не довіряє людям, близьким до Молотова (чітко натякаючи на Жемчужину), і не може вважати його своїм першим заступником. Це була неймовірна опала, яку західні учасники Ялтинської конференції навряд чи могли собі уявити десять місяців тому, коли вважали Молотова потужним хардлайнером, який перешкоджав більш ліберальному Сталіну зайняти поступливішу позицію[96].
Українців звинувачували у часи Голодомору в планах союзу із сусідньою Польщею. Татар депортували із Криму нібито за співпрацю з нацистами, а євреїв у СРСР, які пережили Голокост, було репресовано під приводом того, що вони намагалися посісти місце татар на Радянській Рив’єрі. Сталін волів не лишати будь-яких прикордонних територій у володінні етнічних та релігійних меншин, — у цьому полягала головна особливість його національної політики у Криму. На цей час молодеча відданість Сталіна Грузії вже давно зникла, а її місцем заволоділи імперіалістичні інстинкти й логіка. Тому він вважав південні кордони СРСР значно безпечнішими після депортації кримських татар і сподівався застосувати таку ж методику примусового розселення та депортації, щоб забезпечити західні кордони.
Нові радянські кордони, законність яких за бажанням Сталіна союзники мали визнати в Ялті, набули чинності в результаті пакту Молотова-Ріббентропа, підписаного радянським комісаром закордонним справ із німецьким міністром Йоахімом фон Ріббентропом у присутності Сталіна в Москві 23 серпня 1939 р. Пакт Молотова-Ріббентропа розв’язав Другу світову війну, надавши Гітлеру зелене світло для нападу на Польщу, без побоювання отримати війну на двох фронтах. В обмін на радянський нейтралітет Гітлер був ладен передати значні частини Східної Європи Радянському Союзу, дозволивши Сталіну приєднати спочатку Західну Україну та Західну Білорусь, які входили до складу Польської держави, а потім здобути Литву, Латвію та Естонію, а також румунську Молдавію.
95
«Дело Еврейского антифашистского комитета»,
96
Alexander Chubariyan and Vladimir Pechatnov, “Molotov ‘the Liberal’: Stalin’s 1945 Criticism of His Deputy,”