До осені 1940 р. Сталін отримав у своє розпорядження не тільки значні нові території, а й багатонаціональне та мультикультурне населення, яке був готовий тероризувати і переміщувати, щоб забезпечити соціальне та національне вирівнювання. Невдовзі після здобуття контролю над територією він почав масові депортації потенційно «шкідливих» політичних та соціальних елементів, але німецьке вторгнення в червні 1941 р. порушило його плани. Тепер, коли Червона армія твердо контролювала тимчасово втрачені території, він міг повернутися до своїх первісних ідей.
Сталінський дипломатичний тиск упродовж місяців перед Ялтою за визнання встановлених пактом Молотова-Ріббентропа радянських кордонів, його плани відновити російські імперські втрати на Далекому Сході та бажання забезпечити радянську сферу впливу у Східній Європі було представлено членам Альянсу через логіку пошуку безпеки. На його мислення впливали не тільки геостратегічні міркування, які його західні колеги вважали легітимними, а й складна суміш найбільш впливових ідей, що формували світову політику в першій половині ХХ століття, — ідей імперії, національності та соціальної революції.
Наполягання Сталіна, щоб союзники визнали нові кордони, створені анексією Радянським Союзом Західної України, Західної Білорусі та країн Балтії, мало чіткі стратегічні підстави, але також відображало прагнення відновити території, втрачені Російською імперією під час революції. Те саме стосувалося і радянських територіальних вимог на Далекому Сході, де Сталін був налаштований повернути південний Сахалін, який імперський режим втратив у російсько-японській війні 1904—1905 рр., і встановлення контролю над Курильськими островами, декотрі з яких належали Росії до 1875 р. Під час революції більшовикам вдалося уникнути повного розпаду Російської імперії лише завдяки визнанню важливості національного чинника в революційній політиці та реструктуризації колишньої імперії за етнічними лініями. Створивши те, що деякі історики називали «імперією націй», радянське керівництво зуміло подати свій рух за повернення втрачених територій та навіть розширення колишньої імперії як захист права націй, із яких складався союз, жити в одній державі зі своїми братами.
Якщо після революції більшовики підтримали національне пробудження в неросійських республіках, то на час Другої світової війни етнічні росіяни відновили свою панівну роль в ієрархії радянських націй, а неросійський націоналізм у СРСР зазнавав переслідувань. Однак на міжнародній арені «вічне» бажання українців і білорусів жити в одній державі використовувалося як обґрунтування радянської анексії частин довоєнної Польщі, Румунії та Чехословаччини. Справді, на поверхні не було палкішого прихильника принципу національного «самовизначення» Вудро Вілсона, ніж Йосип Сталін, який виправдовував анексію нових територій під час Другої світової війни в термінах самовизначення національних меншин у Східній Європі.
«Національне» мислення Сталіна було співзвучним його революційному баченню та риториці. Ідея світової революції, висунута більшовицьким режимом на початку 1920-х рр., ніколи не втілилася в життя, але до початку 30-х рр. радянці продовжували заохочувати розвиток місцевих культур у своїх частинах України, Білорусі та Молдови, сподіваючись, що приклад національного відродження під їхнім правлінням спонукатиме іредентистські тенденції серед національних меншин у молодих державах Східної Європи та натхне їх на пролетарську революцію. З початку 1930-х рр. радянці відмовилися від таких планів і призупинили або навіть знищили національне відродження у прикордонних республіках. Однак початок Другої світової війни дав Сталіну змогу відновити ідею експорту пролетарської революції за радянські кордони[97].
Із часів Наполеона політичний і соціальний статус-кво в Європі ніколи не стояв перед настільки серйозними викликами від однієї революційної держави, як це було на заключних етапах Другої світової війни. У роки до вторгнення Наполеона до Росії 1812 р., російські журнали були повні анекдотів про неосвічених і некультурних генералів французького імператора. Тепер настала черга західних союзників бути шокованими манерами тих, хто керував новою революційною імперією. Палацовий антураж переговорів у Ялті увиразнював соціальну та культурну різницю між Йосипом Сталіним та його попередниками.
Романови, Гогенцоллерни, королі й королеви британського королівського дому Саксен-Кобурґ-Ґота не тільки належали до одного освітнього, культурного та політично ексклюзивного клубу європейської королівської спільноти, але багатьох із них пов’язували кревні узи. Вони прекрасно знали, що саме кожен із них відстоював і мав на увазі під час обміну нотами або зустрічей на конференціях. Ситуація в Ялті 1945 р. була цілком відмінною. Якщо у Британії 1917 р. королівська сім’я просто змінила своє прізвище із Саксен-Кобурґ-Ґота на Віндзор, перетворення в колишньому царстві Романових було набагато глибшим.
97
Terry Martin,