На час проведення Ялтинської конференції Великою Британією та Сполученими Штатами керувала у певному сенсі власна аристократія. Вінстон Черчилль був нащадком знаменитої сім’ї Спенсерів, яка дала Англії низку відомих громадських діячів та політиків. Подібно до Черчилля, Франклін Делано Рузвельт був нащадком Генрі Спенсера, першого графа Сандерленда. Про цей факт жоден із двох політиків не забував. Утім в американському контексті важливішим був віддалений стосунок Франкліна Рузвельта до президента Теодора Рузвельта та його одруження із племінницею президента, яку він зустрів на прийомі в Білому домі. У Ялті Рузвельт та Черчилль, випускники закритих шкіл — лондонського «Херроу» та массачусетського «Ґротону» — мали зустрітись із сином грузинського чоботаря-п’яниці, який навіть не закінчив православної семінарії.
Відмінності у вихованні, освіті та політичному досвіді лідерів у Ялті також знайшли відображення в їхніх делегаціях. Ентоні Іден був зразковим британським джентльменом за зовнішністю, мовою та манерами. Випускник Ітону та Оксфорду, де він вивчав східні мови, Іден був нащадком давньої землевласницької родини та сином баронета. Едвард Стеттініус був типовим представником породи американських підприємців, які віталися в адміністрації Рузвельта. Син партнера в банківській установі Дж. П. Моргана, він навчався в ексклюзивній школі Помфрета в Коннектикуті, перш ніж вступити до Університету Вірджинії, де здобував освіту протягом чотирьох років, але не подбав про отримання ступеня. Натомість партнер Ідена та Стеттініуса у Ялті В’ячеслав Молотов був сином клерка провінційного магазину. Підривна діяльність молодого Молотова та заслання до Сибіру перешкодили йому закінчити Санкт-Петербурзьку політехніку, де він провів два роки перед революцією. Умілий партійний бюрократ, Молотов не говорив жодною іноземною мовою. Тисяча дев’ятсот тридцять дев’ятого року він став наркомом з іноземних справ, замінивши досвідченого дипломата Максима Литвинова, чиє єврейське коріння зробило його непридатним в очах Сталіна для проведення переговорів із Гітлером.
Досвідчені експерти з радянських справ в американських і британських дипломатичних службах, які супроводжували своїх начальників у Ялті, мали довгу традицію розглядати культурні розбіжності між обома сторонами як доказ неповноцінності радянців. Більшість британських дипломатів та експертів Міністерства закордонних справ не вважала росіян повноцінними європейцями. Було заведено припускати, що вони втілюють східні риси, розриваючись між крайнощами гуманізму і жорстокості. За поширеною думкою, вони мали схильність до тиранії, селянський менталітет, були неорганізованими і могли працювати лише короткими спалахами хаотичної активності. «Російський темперамент, — писав англійський посол у Москві сер Арчибальд Кларк Керр, — як і раніше, вважає тривалі старання нестерпними». Іноді трактування радянців як нижчих слов’ян поступалося місцем зневажанню їх як євреїв, у результаті чого виникала цікава суміш орієнталізму, антикомунізму й антисемітизму. Наприклад, Александр Кадоґан, ображений радянськими звинуваченнями в тому, що британці вдавалися до таємних переговорів із Німеччиною, зазначив у своєму щоденнику в січні 1944 р.: «Це напрочуд жахливо. Ми розповідаємо росіянам про все і граємо з ними по-чесному. Вони — найогидніша нестерпна групка євреїв, яку я будь-коли зустрічав».
Ще нижче у британському (або ж американському) переліку неповноцінних народів розташовувалися неслов’янські народності Радянського Союзу. Аверелл Гарріман, засмучений формою прохання Молотова щодо отримання американських позик напередодні Ялтинської конференції, пояснював це діяльністю члена Радянського державного комітету оборони Анастаса Мікояна, «який не відмовився від свого вірменського коріння». «Коли він починає переговори, то керується принципом “удвічі більше за півціни”, — телеграфував Гарріман у Державний департамент, — а потім потроху йде на поступки, очікуючи у процесі, що ми виснажимося». Пізніше він згадав, що радянці розлютилися, коли, прослуховуючи британське посольство в Москві, почули коментарі про свою неповноцінність. Він зазначив: «Якби вони прослуховували й нас, то знали б, що [голова американської військової місії в Москві, генерал Джон] Дін і я говорили те саме... Сталін був особливо вразливим щодо цієї теми». Як з’ясувалось, американське посольство також прослуховувалося[98].
98
Martin H. Folly,