Цей перший американський успіх був не випадковим. Він випливав зі стратегії, яку Рузвельт обрав, листуючись зі Сталіним після Тегеранської конференції 1943 р., та позиції, яку він зайняв на своїй першій зустрічі з радянським лідером перед конференцією, що закінчилася всього лише за кілька хвилин до початку пленарного засідання. Сталін попрямував до Лівадії на приватну зустріч із Рузвельтом одразу ж після відвідин Черчилля. Відео, зняте американським оператором Сигнального корпусу армії США, показує прибуття його команди на двох машинах і самого маршала, одягнутого в шинель у супроводі людей у військовій формі, що віддавали честь охоронцям перед входом до палацу. На вході його перестрів натовп фотографів.
Президент Рузвельт сидів на плюшевій кушетці за інкрустованим столом, чекаючи на свого гостя у колишній залі для царських аудієнцій. Сталіна супроводжував Молотов, улюблений перекладач Сталіна, і Володимир Павлов, а Рузвельта — Чарльз Болен, який був його перекладачем та радником. Болен пізніше пригадував, що нарада видавалася йому зустріччю старих друзів. «Широко всміхаючись, Президент узяв Сталіна за руку і тепло її потиснув. Сталін, обличчям якого пробігла рідкісна ледь помітна усмішка, висловив задоволення з того, що знову побачив Президента». Дискусія двох лідерів, які разом сиділи на кушетці, тривала майже годину, а не заплановані тридцять хвилин. Саме тоді Роберт Гопкінс, син головного радника Рузвельта, зробив знамениту світлину двох чоловіків, котрі вели діалог за інкрустованим столом.
Сталін хотів донести до президента, по суті, ту саму думку, що й до прем’єр-міністра: Червона армія воювала з німцями на Одрі; вона захопила Сілезію, тож якщо союзники візьмуть Рурську та Саарську області, відрізавши нацистам постачання вугілля, то економічний крах Німеччини, по суті, міг би спричинити її військову капітуляцію. Сталін відверто прагнув наступу союзників на Західному фронті. Він не згадав про можливу офензиву союзників із півдня, щоб долучитися до Червоної армії поблизу Відня (на відміну від розмови з Черчиллем), знаючи, що американці виступали проти цієї ідеї[105].
Безпосередньою метою Рузвельта на зустрічі було забезпечити згоду Сталіна встановити прямий зв’язок між штабом генерала Двайта Ейзенгауера та радянським військовим командуванням. Коли збройні сили союзників чимраз зближувались, а деякі об’єкти бомбардування англо-американської авіації вже перебували в зоні операцій Червоної армії, американські військові командири попросили Рузвельта прямо поставити це питання у розмові зі Сталіним. Це виявилося нескладно. Сталін визнав важливість зв’язку між військовими. Він також не проявив невдоволення відповіддю президента на його питання про воєнні плани на Західному фронті: невеликий наступ було заплановано на 8 лютого, а потім іще один за чотири дні після того, втім справжній удар мав відбутись у березні, коли союзні війська перетнуть Рейн.
На своїй першій зустрічі зі Сталіним у Ялті Рузвельт хотів більшого, ніж вирішення окремих проблем військової координації. Він прагнув поновити особисті стосунки та атмосферу довіри, створену в Тегерані. Він поділився зі Сталіним своєю відразою до німецького варварства, результат якого він спостерігав дорогою до Ялти. Рузвельт підтримав повернення до Радянського Союзу всього, що було вкрадено німцями. Він також висловився за те, щоб деякі німецькі території поглинули радянці, а інші — анексували Нідерланди. Рузвельт сказав, що хотів би, щоб Сталін повторив виголошений у Тегерані тост про страту німецьких офіцерів. Черчилля цей тост страшенно обурював, адже Сталін запропонував масовий розстріл п’ятдесяти тисяч німецьких офіцерів, щоб запобігти відродженню німецького мілітаризму[106].
Рузвельт явно намагався завоювати довіру господаря зустрічі, схвально нагадавши йому тост, який так обурив Черчилля. Рузвельт також не приховував розбіжностей із Черчиллем щодо стратегії на Західному фронті. Він сказав Сталіну, що британці наполягають на наступі у своїй частині фронту в Голландії, але американці, у яких учетверо більше підрозділів у Європі, мають право формулювати альтернативні плани. Рузвельт також відзначав розбіжності щодо зон окупації в Німеччині: британці наполягали на тому, що американці візьмуть південно-західну частину країни, де їм доведеться встановити зв’язки, через Францію, а американці хотіли північно-західну Німеччину з її балтійськими портами, через які вони могли б постачати свої війська. «Британці, — зауважив Рузвельт, — це особливий народ, який прагне всидіти на двох стільцях». Ця заява, ймовірно, здивувала б багатьох співвітчизників Рузвельта, особливо читачів журналу Time, у випуску якого від 5 лютого він стверджував, що, відправляючись на зустріч «Великої трійки», президент узяв із собою книгу есеїв «Англійський дух» Альфреда Л. Роуза, який заявляв про «щось більше, ніж гордість, про глибоку любов до всього англійського»[107].
105
Bohlen,