Протягом перших кількох днів конференції, щоб сподобатися Сталіну й отримати свободу дій на подальших стадіях переговорів, Рузвельт уникав особистих зустрічей із Черчиллем, так само як він це робив на Мальті. Нажахані британці звернулися по допомогу до Гаррі Гопкінса. Утім, навіть Гопкінсу важко було пробитися до президента. Увечері 3 лютого, коли Анна Беттіґер завітала до Гопкінса, той «був наче на голках». «Він улаштував танці з бубном, — написала вона у своєму щоденнику, — переконуючи, що Рузвельт повинен зустрітися з Черчиллем вранці на довшу розмову… дозволив собі кілька дошкульних випадів у бік президента, зазначаючи, мовляв, Рузвельт знав, які обов’язки накладає його посада, тож тепер, чи подобається йому це, чи ні, треба виконувати свою роботу й конче необхідно, щоб Рузвельт і Черчилль досягли певних попередніх домовленостей ще до початку великої конференції». Ця сцена не надто вразила Анну, яка зазначила, що «така лінія поведінки може викликати недовіру в наших російських братів». Подібну позицію нерідко займав сам президент[108].
Зусилля Рузвельта здобути довіру Сталіна не перетворилися на сліпе відкидання британських ініціатив. Навпаки, під час їхньої першої зустрічі він намагався переконати Сталіна прийняти принаймні одну ідею, яку послідовно обстоювали британці, — створення окремої зони окупації для Франції в Німеччині. Рузвельт увійшов у роль адвоката мимоволі, який хотів відновлення французької потуги, щоб у випадку можливого зіткнення в майбутньому двохсоттисячна французька армія могла стримати німців і надати британцям змогу мобілізувати власні сили. Президент грав подвійну гру, намагаючись продати Сталіну британський проект і водночас висміюючи британців та їхнього протеже, генерала Шарля де Ґолля. «Де Ґолль вважав себе духовним лідером Франції на кшталт Жанни д’Арк і політичним лідером — на зразок [Жоржа] Клемансо», — іронічно зазначив Рузвельт Сталіну. Радянський лідер зберігав скептичне налаштування щодо участі французів в окупації Німеччини, але він погодився стосовно де Ґолля й не міг не помітити антибританських коментарів Рузвельта. Зауваження президента про британців, які хочуть «всидіти на двох стільцях», було внесено в радянський протокол зустрічі[109].
Сталін оцінив приязнь, із якою Рузвельт зустрів його в Лівадії. Його власним величним жестом стало подароване наступного ранку лимонне дерево, із гілок якого звисало двісті лимонів. Такою була відповідь Сталіна на коментар Рузвельта під час їхньої зустрічі, що мартіні найкраще смакує зі смужкою лимонної цедри (президент пригощав Сталіна сухим мартіні). Сталін грав роль господаря і явно нею насолоджувався. Пізніше на конференції він намагався посилити свої переговірні позиції, відмовляючи в подарунках і увазі одним гостям і засипаючи ними інших. Рузвельт мав у нього добру репутацію до самого кінця, на відміну від Черчилля, цього злодія, який «поцупить копійку з вашої кишені»[110].
Відкриття конференції стало зразком для організації подальших пленарних засідань: на відміну від зустрічей міністрів закордонних справ та інших робочих груп, у пленарних засіданнях завжди брала участь «Велика трійка», і вони слугували їй головним майданчиком для обговорень. Ці зустрічі починалися пізно по обіді, як правило, о четвертій, тривали до раннього вечора, і на них завжди головував Рузвельт.
109